Читати книгу - "Таємна троянда"

до селян, і ті налили йому з квартової пляшки склянку віскі, а побачивши на шиї в гостя каламарчик, здогадалися, що перед ними — чоловік учений, і попросили розповісти щось про греків.

Ганраган витяг з великої кишені куртки свого Верґілія, але обкладинка геть почорніла і набрякла від вологи, а сторінка, на якій він розгорнув книгу, була жовта-жовтюща, але це не мало ніякого значення, бо Ганраган і так дивився на неї, наче ніколи не вчився грамоти. Тоді якийсь парубок почав з нього сміятись і питати, навіщо носить він з собою таку важку книгу, якщо не може її читати.

Це розсердило Ганрагана, тож він сховав Верґілія до кишені й запитав, чи не мають вони колоди карт, бо карти — то краще, ніж книжки. Коли йому винесли карти, він узяв їх і почав тасувати, а поки тасував, щось ніби спало йому на думку і він провів собі рукою по обличчю, ніби напружуючи пам’ять, і сказав:

— Чи не бував я тут раніше і чи не було це такої ночі, як ця?

А тоді раптом підхопився, впустив карти на долівку і запитав:

— Хто там приніс мені вістку від Мері Лавелл?

— Ми ніколи раніше тебе не бачили і про Мері Лавелл ніколи не чули, — відповів господар. — А хто це така? — спитав він. — І про що це ти говориш?

— То було в таку саму ніч рік тому. Був я у стодолі, а там дядьки грали в карти, й на столі лежали гроші, що їх раз у раз пересували від одного гравця до другого, — і дістав я вістку, і вже виходив з дверей, аби знайти свою милу, Мері Лавелл, яка мене кликала.

І тут Ганраган вигукнув на повен голос:

— Де ж я був потім? Де провів цілісінький рік?

— Важко сказати, де ти міг пробути весь цей час, — відказав найстарший з дядьків, — і до якого краю світу міг забрести, та й схоже, що на ногах твоїх — курява багатьох доріг. Таж сила-силенна народу вештається отак, втративши пам’ять, — додав він, — відтоді, як їм пороблено.

— Це правда, — підтвердив другий. — Знав я жінку, яка проблукала отак сім років, а потім повернулась і розповіла друзям, що частенько рада була поїсти зі свинячого корита. А зараз ти б краще пішов до священника, — порадив він, — аби зняв він всяке наслання, яке на тебе могли наслати.

— До своєї милої, до Мері Лавелл, ось до кого я піду, — відказав Ганраган. — Задовго я барився, — хтозна, що могло статися за рік.

І він уже виходив з дверей, як селяни в один голос почали говорити, що йому краще залишитись на ніч і підкріпитись перед дорогою, і він таки справді цього потребував, бо дуже ослаб, а коли йому дали поїсти, він їв так, наче доти ніколи не бачив їжі, й один з дядьків сказав:

— Їсть так, наче ступав по голодній траві[84].

Лише вранці, коли розвиднилось, рушив Ганраган у путь, і довго тягнувся для нього час, поки не дійшов він до хатинки Мері Лавелл. Але коли таки дійшов, то побачив, що двері вибито, а стріха зсунулась на землю, і не видно ані душі живої. А коли питав сусідів про те, що сталось, то вони лише й могли відповісти, що її виселили з хати й вона вийшла заміж за одного наймита, та й подались вони шукати роботу до Лондона, чи Ліверпуля, чи до якогось іншого великого міста. А чи знайшла вона гірше місце чи краще, Ганраган так ніколи й не дізнався, та й узагалі ніколи більше її не стрічав і не мав від неї жодної вісточки.

Сукання мотузки

Якось на схилі дня проходив Ганраган поблизу Кінвари[85] й почув, як у хатині неподалік узбіччя дороги хтось грає на скрипці. Він звернув на стежку, що вела до хатини, бо не мав звички проминати нагоду зазирнути туди, де була музика, чи танці, чи добре товариство. У дверях стояв господар, а коли Ганраган підійшов ближче, той упізнав його і озвався:

— Ласкаво прошу, Ганрагане, довго ж ти пропадав!

А господиня підійшла до дверей і сказала своєму чоловікові:

— Я б не менш потішилась, якби Ганраган не заходив до нас нині ввечері, бо недобра слава йде зараз про нього серед священників та порядних жінок, і не здивуюся, судячи з його ходи, якщо він уже під чаркою.

Але чоловік відказав:

— Нізащо не відмовлю я в гостинності Ганраганові, він-бо з поетів!

І по цьому слові запросив його ввійти.

У хаті зібралося чималенько сусідів, і дехто з них пам’ятав Ганрагана, але деякі хлопчаки, котрі сиділи по кутках, лише чули про нього і повставали, аби на нього подивитись, і один з них сказав:

— Хіба не той це Ганраган, який мав школу і якого забрали з собою Вони?

Але мати затулила йому рота рукою і веліла мовчати й не казати нічого такого.

— Бо Ганраган мало не казиться, — пояснила вона, — коли чує балачки про ту історію або коли його про це розпитують.