Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

інше — на харчування. Це зовсім різні асоціації. У підсвідомість людини закладаються різні цінності.

Тільки з підсвідомості українця, одинадцятою заповіддю якого є «Не вдар жінку навіть квіткою», може виринути назва вулиці — Дівоча. Вулиця з такою назвою є в Тернополі.

Українська мова — єдина у світі — розрізняє поняття любов і кохання: ми щиро любимо свою Вітчизну і вірно кохаємо своїх дружин!

Ні Леонардо да Вінчі, ні його російський перекладач не мали у своїх мовах пари слів любов-кохання. А українець, перекладаючи великого італійця, блискуче скористався обома цими словами. Вчитаймося ще раз уважно:

Любов звеличена, коли двох душ політ В однім єднанні палко прагне висі. Любов низька, коли нікчемний світ У обранців, що їй в полон здалися. Дарують спокій і відгонять страх Кохання миті. Ти в повазі, Як втримує природа мудрих противаг Любов і Дух — в чудовій рівновазі.

Можна було б написати захоплюючу книжку про вживання в українській мові чарівної пари слів-близнюків любов — кохання.

Через два роки після «Причинної» 25-річний Шевченко напише «Тополю» — після загибелі милого його кохана дівчина «плакала, співала... і на диво серед поля тополею стала». Є в цьому душевному творі молодого Тараса і такі рядки:

Кохайтеся ж, любітеся, Як серденько знає... Любилася, кохалася, А серденько мліло...

Після Шевченкової «Тополі» ставимо знамените «Повій, вітре, на Вкраїну»:

Чи спить мила, чи збудилась, Спитай її, з ким любилась, З ким любилась, і кохалась, І кохати присягалась.

Пісня давно стала народною, вже навіть призабулось, що її слова належать перу Степана Руданського. (Батько Степана був християнським священиком московського патріархату і ...прокляв свого сина тільки за те, що той писав українською мовою! 5 липня 1859 року Степан Руданський пише з Петербурга великого листа рідному брату Григорію, є в цьому листі такі гіркі, але й пророчі слова: «Заказують мені мою рідну мову, заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько мої мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців.» Шануймо і читаймо Степана Руданського!)

Дуже майстерно і доречно скористався цим унікальним ресурсом української мови й Іван Якович Франко у вистражданому «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»:

Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу. Ти — мої радощі, ти — моє горе, Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Музику до натхненних слів Івана Франка написав український композитор Анатолій Кос-Анатольський. Після виконання молодим Дмитром Гнатюком пісня стала народною. Пригадую, у студентські літа (1974 рік), купив на Хрещатику у Києві грамплатівку «апрелевского завода». На рожевому кружечку з дірочкою у центрі було написано: «Дмитрий Гнатюк. Песни советских композиторов». Першою була, звичайно, російськомовна «Моя Родина» Долуханяна. А вже потім — «Рідна мати моя» Майбороди і Малишка, «Марічка» Сабадаша і Ткача, «Вівці мої, вівці» Гринишина, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»... І зараз слухаю цю першу платівку Дмитра Гнатюка (Долуханяна пропускаю). А на Хрещатику у Києві вже нема ні магазину «Ноти», ані грамплатівок з шедеврами української пісенної творчості. Лише бари і борделі.

...І сучасні українські поети добре знають можливості рідної мови. Ось лише один коротенький (але який!) приклад:

Як судилося нам покохатись, Значить знов народилась любов.

А волинський поет Тарас Юхимчук вдався навіть до наказової форми, використовуючи животворящу пару слів любов-кохання:

Полюби, полюби, полюби! Це єство — дивовижа чудесна, Ця душа — наче квітка небесна, Будь розважний — не загуби! Покохай, покохай, покохай! Мов галактика, серцем розкрийся І притоками з річкою злийся! Ні на що ні на мить не зважай!

Любов і кохання оспівувалися і возвеличувалися українцями, як і іншими народами, споконвіку. Пропоную вам для прикладу ось такий дуже інтимний український триптих:

Часто прожнюєт нива, і невіст названо