Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

«Дякуємо… красно дякуємо» — думаючи собі: нас двічі не треба просити — і, блискавично оцінивши обстановку, займаю найбільш вигідну стратегічну позицію за столом — де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи стримано губи, масно говорить: «Анцьо ороньові,[33] такі смакоти наготували сьте, што лем би ангеликів частувати», а сама достоту думає: «Найся не приказує, аби сьмо із Мішком по дорозі домів лем понос не дістали..» Мені то все до мачки… Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх так, аж очі за потилицю заходять..

— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стільки про моє здоров’я, як про репутацію нашого сімейства. Хоча крадькома думає: «їж, їж, золота дитино, най борги вертають: Микула сам самісінький у нас на Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за тиждень не з’їмо…»

Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую, піддаюся революційній стихії, і взагалі гостро реагую на оточуючий світ до тих пір, доки не нажеруся. Як ситий, я починаю мислити уже не головою, а кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт: недавні люті вороги стають для мене доволі симпатичними чуваками, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного безгрошів’я — марнотою-марнот… Так і тепер: намолотившись смачних наїдків, я, звісно, не забув і набити крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кілька погарів вина… А далі вийшов із-за столу, сів собі на скриню у куточку і впав, як пітон, у всесвітню дрімоту. Я чекав на найцікавішу частину гостини. Річ у тім, що із незапам’ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодна гостина, весілля, хрестини чи у родини, не обходилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось невід’ємним атрибутом сімейних торжеств, вірніше б сказати — непорушним ритуалом: бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі у Лохові чи Бобовищах, дід Соломон одразу прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:

— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?

— Ні, потятко,[34] се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба, позіхаючи.

Ось така собі родова історична пам’ять при відліку найбільш значимих сімейних подій і торжеств. Якщо ж гостина завершувалась тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорилося, між іншим, «…малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку[35] замочили і тихинько розойшлися…». Але про таке ніхто не пам’ятав, вірніше, принципово не хотів згадувати.

І ось ця історична, найбільш жадана для мене мить наступила. Стрийна Мікроба вручила урочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти… Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи-Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі,[36] тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і став віднедавна партєйним активістом. І, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди:

Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:

— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачіської торговиці. Никай: тварь має, як ракошинський мясник, а писок — як куряча гузиця.

— Неправда, Мішку, — одразу заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачіський шпікулянт, а гірше — воко у воко — старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!

І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію «їх розшукує міліція», аніж на почесне місце у хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси. Цей сільський феномен, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх ватажків і отаманів. І дуже успішно і дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику… На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, доморощений Ван-Гог відповідав: часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється у нього під час роботи над писками комуністичних начальників.

— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на твій червоний ніс! — витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.

— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.

По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі.