Читати книгу - "Професор Шумейко"

(І. Бунін, пер. І. Качуровського)

Та в п'ятдесятих роках він сюди ще приходив. Картоплі взяти чи якийсь гостинець, мати, недоїдаючи, приберігала для сина. Батьківська оселя — твої найдорожчі — родина. Батько. Але він випадав із Климової пам'яті. Його наче й не було, фотокартка чужого чоловіка, але якого дорогого! Климу й року не виповнилося, як батька забрали в армію, потім — на Фінську, тоді — Друга світова. Служив у танкових військах. У 1944-му. листування перервалося, а згодом прийшла похоронка. Про матір професор писати не став. Про матір не кульковою ручкою, а сльозою слід писати — я так не вмію. Та про неї вже все написано в Шевченка, Гончара, Малишка — зізнався сам собі Клим Іванович. Батьківський двір — це тітка Мокрена, материна сестра.

XIV. Тітка Мокрена

— Кузьма! Слухай... можна тебе щось спитати? — звернувся Клим до одно-групника по культосвітньому технікуму Мегеді.

— Ти в прикметах тямиш, може, й сон мій розгадаєш? Щоразу повторюється.

— Давай!

— Босий біжу, вірніше, тікаю, а хтось слабеньким голосом просить: допоможи...

— Це, Климе, на хворобу або якусь небезпеку.

— Ти, Кузю, молодець. Ти, як і Остюк, талант маєш. Усе сходиться. Коли проводжали мене в армію, я притулився до маминого плеча і чую той самий слабенький голос: допоможи, Господи!

— Іду чимскоріш до матері. У нас є щось від мадам Тюлілю?

— Ліверка, маргарин, батон.

— Усе забираю!

Влітку до Климового села з Києва добиралися катером по Дніпру, взимку — пішки. Перейшов льодом навпроти Вишгорода на лівий берег і вважай — ти дома, правда ще кілометрів двадцять тюпати пішки.

Час був такий — Дніпро готувався до весни, але лід ще міцний, погода гарна. Клим легко здолав і перехід по кризі і свої 20 км. Мати дужа, тітка Мокрена також. Зрадів. Кузьма хвалько, тлумачити сни не вміє. Але якийсь талант у нього все ж є: ліверку, батон — усе віддав.

— Мамо! У мене все гаразд! А друзі які! Чого ж ви плачете?

— А то не знаєш.

— Климе! А назад до Києва підемо разом. Та знімай шкарбани! — чує Клим голос тітки Мокрени.

Коли батько йшов зі свого двору, стояв жалібний плач. Але Клим того не чув.

Коли забирали до Німеччини тітку Мо-крену, Клим не тільки чув, а й сам схлипував. Тітці, як і багатьом дівчатам з нашого села, судилася доля остарбайтерки. Пройняті страхом, практично ще діти, відірвані від матерів, рідної домівки, вони ще довго-довго бачили у думках Дніпро, сосновий бір Кокора, скриню, у якій вміщувалося усе сімейне добро, а головне — посаг. їх запроторили у чужу країну, в ту, яка нищила їхню.

Як і в кожного, хто народився і довго жив у селі, у тітки Мокрени був хист садити і вибирати картоплю, жати і молотити жито, косити траву, чистити корівник. У Німеччині вона працювала на взуттєвій фабриці. Це не село над Дніпром, оповитого запахом запарених і настояних трав. Тут інший запах, інша мова, інші люди. Климу Івановичу невідомо про вчинені дівчатами-остарбайтерками подвиги, за які, як правило, одержують медалі. У тітки медалей не було, хоч вона тяжко гарувала, щоправда в селі потім балакали: на німця ж працювала. А коли, як ото в Ге-мінгвея — на весь світ: «Війні кінець!» — дівчата поїхали додому. Важко повірити, але хто з нашого села, всі вернулися здорові. Співухи привезли з собою ще й частівку:

Ой туфлі мої, носки лаковії, Всю Німеччину пройшли — одинаковії!

Було щось парадоксальне й незрозум-ле: їхали обдерті, змучені, худі селючки, а повернулися зрілі, красиві і... веселі дівчата. Може тому, що повернулися додому, може тому, що живі? їх же могли покалічити, постріляти, Гвалтувати. Живі.

Той день Клим добре пам'ятає. Тихий літній день. Хтось із пастухів Климовій матері вість приніс.

— Ваша сестра Мокрена уже під Кокорою з німецьким чемоданом.

Поява тітки у дворі з німецьким чемоданом викликала в односельців і загальне співчуття, і гостру цікавість. З усіх боків тяглися руки. Потримати, помацати одяг, волосся чи просто поплескати по плечу, як дядько Маган.

— Розумна дитина! Справжня українка! Додому вернулася, бо, кажуть, чимало наших там лишилося, заміж повиходили.

— Дитина з дороги, зморена. Балачки потім, — звернувся до людей тітчин батько Терешко. Скромне частування. Ніч. Яка там ніч? Ніхто тої ночі не спав. Згадали зятя, Климового батька, бабу, а тітчину маму,