Читати книгу - "Король Гризлі"

форель, остаточно очманівши, не знала, куди плисти. І лиш коли на березі лежало близько дюжини рибин, Тор нарешті вгомонився.

Тор так захоплено рибалив, а Мусква трощив свою форель, що ніхто й не помітив, коли і звідки взявся новий компаньйон. Коли ж вони його побачили, то з добрих півхвилини стояли — Тор в озерці, а Мусква на березі, з рибою, — і мовчки дивилися на зайду. Поява ця була настільки несподіваною, що обидва немов остовпіли.

Зайдою був старий гризлі. Він підійшов до Торової риби і спокійнісінько, наче це він її наловив, почав наминати одну рибину за другою. А для ведмедя немає більшої образи, ніж таке поводження з його трофеями. Це відчув навіть Мусква. Він очікувально поглянув на Тора. Пахло бійкою, і він, заздалегідь її смакуючи, лизнув щоки зсередини.

Тор повагом пішов до берега. Вийшов із озерця, зупинився. Два гризлі скинули один на одного оком, і зайда, навіть дивлячись на Тора, не облишив рибину. Ніхто не гарчав і не вишкірявся. Мусква не побачив жодного натяку на ворожнечу. На превеликий його подив, Тор зупинився за три фути від непроханого гостя і заходився й собі спокійно ласувати рибою!

Напевне, людина і справді вінець усіх Божих діянь, та якщо говорити про повагу до старших, то часто-густо поведінка гризлі шляхетніша, ніж людська. Тор не став відганяти старого ведмедя від риби, навіть кігтем його не зачепив. Він дозволив старому звірові їсти те, що тому не належало, а чи багато хто з людей учинив би так само? Той ведмідь був не тільки старий, а й недужий. Зростом він не поступався Торові, але у ширину був тонший аж удвічі. Тонка шия і вузька голова — ознаки ведмежої старості — сприймались як глузування зі звіра. Індіанці звали такого гризлі Куяс Вапуск, тобто «старий ведмідь, який от-от помре». Вони не зачіпали його, не чинили йому кривди. Інші ведмеді так само терпіли літнього родича, і якщо той опинявся поруч під час трапези, гостинно ділилися харчем. Білі ж люди таких ведмедів убивають.

Цей дідуган просто гинув від голоду. Кігті його від старості повипадали. Хутро поріділо, і де-не-де просвічувала гола шкіра, за зуби правили червоні затверділі ясна. Якщо він доживе до осені й заляже у зимову сплячку, вона буде для нього останньою. А може бути й так, що смерть завітає до гризлі набагато раніше. І тоді, передчуваючи її прихід, Куяс Вапуск знайде в горах якусь невідому печеру чи глибоку ущелину, й зустріне там свій кінець. Бо ані Брюс, ані Ленгдон не чули ще про жоден випадок, щоб у Скелястих горах хтось знайшов кістяк чи мертву тушу гризлі, померлого від старості!

І величезний Тор, гнаний мисливцями, змучений раною, здається, розумів, що для Куяса Вапуска цей бенкет, найімовірніше, останній у житті. Бо він уже надто старий, щоб рибалити чи полювати. Навіть викопувати ніжне коріння лілей йому вже не до снаги. Старий звір ласував до кінця, а коли не зосталося жодної рибини, Тор та його вірний Мусква рушили далі.

Розділ дванадцятий

усква вже дві години героїчно плентався за Тором, а той все йшов та йшов на північ, мов заведений. Від того місця, де вони зійшли з баранячої стежки, їх відокремлювало добрих двадцять миль, та для малого рудомордого ведмедика вони були як навколосвітня подорож. За звичайних обставин ведмежа не покидає рідних місць аж до другого року життя, а подеколи — і до третього.

Досі, бредучи долиною, Тор старанно обминав гірські схили. Найлегше пересуватися було понад струмком, і він простував цим шляхом. За три-чотири милі від озерця, де вони залишили старого ведмедя, він раптом різко повернув ліворуч, а по деякім часі вже й Тор, і Мусква дерлися вгору схилом. Чверть милі довелося підійматися довгим зеленим пагорбом, який привів їх до ущелини з гладеньким дном (відчутне полегшення для стертих лап Мускви), а вже відтіля вони без клопотів перебралися до іншої долини. Це була долина, тільки на двадцять миль південніше, у якій Тор убив барибала.

Дійшовши до північних околиць своїх володінь, Тор почав змінюватися просто на очах. Весь його поспіх неначе вітром здуло. Хвилин п’ятнадцять він стояв нерухомо, озираючи долину і вдихаючи її запах. Тоді повагом спустився, прямуючи до зелених галявин та струмка в улоговині. Він ішов назустріч вітрові, який віяв з південного заходу. Та вітер не приніс ведмедю того, чого він жадав, — запаху подруги. І все-таки його інстинкт, який завжди упорувався чіткіше, ніж розум, підказував Торові, що вона вже десь поруч, слід лише трохи потерпіти... Нещасний випадок, недуга, зустріч із мисливцями — все це до уваги не бралося. Тут він щоразу починав полювати на неї, і рано чи пізно знаходив. Тор знав її запах. І він обходив уздовж і впоперек усі тутешні околиці, щоб не сталося так, що наречена була тут, а він її не спромігся знайти.

Коли на Тора нападала любовна лихоманка, його поведінка мало чим відрізнялася від поведінки закоханого чоловіка. Інакше кажучи, поводився він як несповна розуму. Все, що не мало стосунку до палких почуттів, утрачало для нього найменшу вагу. Усі його звички, що за інших обставин були не менш непорушними, ніж зміна дня і ночі, наче йшли у відпустку. Він навіть забував про те, що хоче їсти, і ховрахи та гофери були в повній безпеці. Не знаючи втоми, Тор міг блукати день і ніч у пошуках коханої.

Тому й не дивно, що в такі хвилюючі години він майже зовсім забував про Мускву. Поки сонце сховалося за гірським пасмом, він не менше десятка разів перетнув уздовж і впоперек струмковий діл, і ведмежа, що вже було на межі відчаю, весь час чвалало за ним, то перебрідаючи струмок, то перепливаючи, то ковзаючись так, що замалим не потонуло. Коли вже Тор попрямував через струмок удесяте, а може, й удванадцяте, Мусква збунтувався, не пішов убрід, а залишився на своєму березі, хоча й продовжував чалапати у тому напрямі, куди простував Тор. Невдовзі гризлі повернувся назад.

По деякім часі, коли сонце вже сіло за гори, нарешті сталось те,