Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

в підземних погребах десятками років стояли, і нічого, а вони тільки вийшли на станції покурити, уже й про горілку взнали.»

– Даниле, а ти чув про такого Сіверса? – спитала, тільки-но побачивши свого родича. – Кажуть, що страшний головоріз. Зміїв зараз так колошматить, що аж пір’я летить у різні боки, – від швидкої ходи ще перехоплювало дихання, але й тут вона поспішала, аби якомога більше дізнатися. – Немає мого Гришки, третій день немає, – сама все до Данилових очей придивляється, аби вгадати: чи правду він їй скаже? – Думаєш, і його в Зміїв забрали боротися з тими пройдисвітами? Акима теж немає: той, мабуть, до них приєднався, – і на те Данило, здається, не реагував. – А чи втихомирять тих п’яних пітерців, чи брат на брата піде? – схопилася за Данилову руку, аби встояти.

Про таке й цьому родичу не збиралася говорити, тож очі одразу стали на стоптані чоботи дивитися, замерзла рука до лоба потяглася, аби хрест вивести, а груди продовжували тяжко зітхати, бо їм усе одно не полегшало.

– От біда: не встигнеш порадіти, як вона знову в хату преться. І як ти її не проганяй, вона в будь-яку щілину пролізе, а потім і душу тобі виверне, – саме так останнім часом вона почувалася.

– Та не хвилюйся так дуже. Не хвилюйся, – у Данилових очах нарешті з’явилося співчуття, якого вона там шукала. – Ще якийсь день погуляють, а потім усіх заженуть у вагони та й повезуть на Донбас, Ростов, далі на Таганрог. Добровольчу армію донського отамана генерала Каледіна повинні розбити.

– Щоб оті п’яні квачі козаків побили? Бути такого не може! – пригадала, як її Гриць із гордістю розповідав про ту армію. – То які ж це там склади були, що вся десятитисячна армія впилася? – не могла навіть уявити.

– Мабуть, дуже великі, якщо звідси за кордон оковиту відправляли. Кажуть, що на нашій горілці Російська імперія багато золота заробляла. А балтійські матроси, латиші та пітерські робітники-червоногвардійці те золото третій день на халяву жлуктять, – задоволено усміхався. – Недавно в Бахмуті було, а тепер і тут сталося. Оце так «революційний похід червоних визволителів!» – повторив те, що в телеграмі писали. – Щойно горілкою запахло, так той похід і загальмувався. Та й це не все: сьогодні у Зміїв ще три ешелони людей зі зброєю прибули. Цих на підмогу прислали, але й вони з радісним комуністичним ентузіазмом долучилися до пиятики.

– Ой-йой! А мої ж там – і Григорій, і Аким, – навіть її руки схрестилися на холодній куфайці. – Хоч би наших військових туди не відправили, бо точно війна під боком розпочнеться. І чого вони досі їх звідси не забрали? Готували поповнення для фронту, а він уже давно розвалився. Тепер із них навіть хлопчаки сміються, бо вони солдати ще царської армії, яких і додому не відпускають, а часом і їсти не дають, бо нема на них виділених коштів.

– Ні. Зовсім недавно ті частини українізувалися, більшість перейшла в українське військо, а решту звільнять, і нехай собі чимчикують, куди їм хочеться, – він весь час поспішав. І тільки зробить два кроки, як Настя знову його за рукав схопить.

– Даниле, коли Акима побачиш, скажи, нехай і додому не йде, бо я йому дам. А як Гриць повернеться, перекажеш, щоб хоч на хвилину забіг, бо що й думати матері, – на тому й відпустила його.

Дорогою знову думала про своїх дітей. Про Тимофія, який без весілля став жити в чужій хаті; про наймолодшого Прокопа, який не встиг із Таврії повернутись, як на шахти Донбасу подався. У того опецькуватого крамара й копійки не отримав – неначе він у морі втопився, тільки-но прийшов час платити робітнику гроші. А молодий хлопець чого тільки не переносив на своїй спині за довгий сезон. Тепер надіється тут заробити, бо вже й парубкувати хочеться, а ні чобіт нових не має, ні штанів путніх. І де ж та земля, про яку ще недавно всі кричали? І сім’я була б у порядку, і всі вкупі жили б, і достаток з’явився б, адже вона всіх годувала споконвіку. Тоді й Оксані якесь придане придбали б, а то геть скриня в дівки порожня.

Може, й правда, що той військовий, який не так давно прибився, з нею оженитися хоче. А що дівці: поцілував ніжно, уже й літає вона, а не по землі ходить. Григорій каже, що зустрічав його тут, ще коли сам на фронт просився. То який же він патріот Росії, коли все робив, аби на війну не потрапити? А вже коли й відкупитися не міг, то лише один місяць воював. Хоча й вихваляється багатим дядьком, який у Москві свій великий хутровий магазин має, і торгувати його навчив, і управляти, – усе ж гнати його треба від нашої Оксани.

І так вона задумалась, що мало повз свою хату не пройшла. Опам’яталася, коли сусід Петро, повертаючи до свого двору, ненароком зачепив її.

– Зачекай, – вона й того за руку схопила. – Ти не зі Змієва, бува? – поглянула на його невеликі санчата, де щось замотане брудними ганчірками лежало. – То що ж там зараз відбувається? – була впевнена, що він саме звідти повертається, і цього разу не з порожніми руками. – Хоча б хтось розказав, хто на власні очі все там бачив, – знову кинула оком на його не порожні санчата. – І що то в тебе за лялька замотана? Чи не сп’яніла вона, бува, бо звідти душок горілчаний аж сюди пробивається? – лукаво на нього зиркнула.

– Та це… Та це… – сусід так швидко ніяк не міг вигадати щось путнє. – Валялася просто під ногами, то я й забрав, раз вона нічия, – спромігся, може, й на правду. – А там склад Червоного хреста пограбували. Теплий одяг забрали і все інше, – неначе й вагався, а все ж почав розповідати.

– Та я таке ще вранці на базарі чула, – махнула Настя рукою. – Кажи про інше: як же воно все відбувалося, і чи довго ті матроси-балтійці, латиші та «гегемони-пролетарії» з Пітера ще там гулятимуть?

– Треба день-два зачекати. Грізне червоне військо саме може розвалитися, – і все зиркав по боках, аби ніхто того не почув. – Сьогодні Сіверс хотів їх налякати й сказав, що озброєний до зубів противник уже наступає, – а про таке