Читати книгу - "Бомбардир"

Криму й раніше – з батьками. Ну що таке збори? Ранній підйом, пробіжка і, поки народу мало, зарядка на пляжі. Плавали до посиніння, засмагали… Потім сніданок і тренування. Іноді нас у ліс вивозили, у гори, там теж відбувалися заняття… Вільного часу вистачало. Наша четвірка: ми із Сергієм та Боня з Данею – на пляжі різалися в карти. У «деберц», за харківською версією. Не на гроші – на «бажання». Одного разу ми з Серьогою продули, і Федорков загадав нам зняти пару подружок, вони засмагали по сусідству. Так він і познайомився з Мариною.

Дівчина ця була не з тих, що мені подобалися тоді: мініатюрна брюнетка, смаглява, з високими грудьми, мила, але якась не яскрава. Я запав на іншу – Олю. Подружки виявилися росіянками, родом з Орла, але навчалися в Москві… Ну ми, як водиться, розпустили хвости. Наплели, що граємо за юнацьку збірну України, а наш «Арсенал» мало не гегемон в українському футболі. Усе в нас зладилося досить швидко, а вже ввечері я зрозумів, що Сергій, як то кажуть, поплив… Мені з моєю Олею було просто, а ця парочка одразу почала гру всерйоз… та й видно було, що вони подобаються одне одному. На третю ніч Сергій зник, не сказавши нікому ані слова…

А тут саме почався турнір на Кубок Євпаторії. Дві російські юнацькі команди – московський «Локомотив» і «Торпедо», ми й донецький РФК. Перший матч граємо з «Торпедо», півфінал, а Гайдук увесь перший тайм абияк бігає, недопрацьовує, стирчить у напівпозиції. У перерві одержує люлів від тренера, а ми тільки посміюємось… Проте він класно провів фінальну гру з «Локомотивом» і сподобався росіянам. Залишили йому візитку, сказали: «Надумаєш – телефонуй, дорогу оплатимо…»

– Він насправді міг туди поїхати?

– У той момент він на все був готовий… Ми з нашими дівчатами провели чудовий вечір, попрощалися й повернулися до Харкова. Я був упевнений – рано чи пізно його відпустить. А от і ні. Депресія, світова скорбота, нескінченні дзвінки Марині… Приводили його до тями всією бандою, а він однаково рвався до Москви. А тут сезон у самому розпалі!

– І що дівчина?

– Спочатку начебто чекала, але потім усе зійшло нанівець. Час, відстань… Вона йому чесно про все написала, але й це Сергія не зупинило. Довелося пояснювати йому, що без зміни громадянства в Росії йому робити нема чого, навіть якщо й візьмуть у команду. Щось піде не так – і як бути? Плитку з молдаванами класти або з таджиками двори замітати? Тільки це його й утримало, а футбол остаточно вилікував. Тим більше що наступний рік був удалий. Ми вже тренувалися з основним складом, а грали за юнацьку команду. У юнацькій лізі потрапили в іншу групу – північ і центр України, а там купа київських команд, Чернігів, Полтава, Суми, Кременчук… Ми класно стартували – в одинадцяти турах дві поразки, навіть «Динамо» на їхньому полі роги обламали… Наша трійка всіх рвала на шматки. Відчувалось: от-от – і зможемо дебютувати в основному складі. Першим стартонув Боня, йому саме сімнадцять виповнилося… Потім в основу потрапив Сергій, йому й сімнадцяти ще не було… Але ми все одно лишилися друзями, ніхто нікому не заздрив, і відтягалися ми, як і раніше, разом.

– А друге кохання?

Шевчук дивно скоса глянув на мене.

– От вона й знесла йому дах разом із кроквами… На домашні матчі основної команди, як водиться, часто з’їжджалися спонсори, друзі власника клубу, місцеві тузи – словом, VIP-тусовка. А після заключної гри, перед зимовою перервою та відпусткою, керівництво влаштовувало бенкет. Запросили мене й Сергія, а Боні не було – відновлювався після травми, поїхав додому. Гайдук уже вважався зірочкою, а до мене… ну, скажімо так, добре ставилося начальство. Більшість запрошених з’явилася з дружинами або подругами, а генеральний спонсор, він же близький друг власника клубу, прихопив двадцятирічну дочку Богдану… Усе поважно, типу прийом у посольстві. А дівчина та, без перебільшення, була рідкісна красуня. Циганська кров – великі очі, чорні кучері, струнка, довгонога, доглянута і вкрай примхлива й розпещена. Даня Федорков звідкись її знав, називав «запальничкою» та останньою стервою. Ну, це зрозуміло – він завжди гнав чорнуху на жінок, які йому відмовляли…– Шевчук усміхнувся.– А вона справді любила гострі відчуття і своїх чоловіків обирала сама. Ну, я відразу подумав – не нашого поля ягода: престижний факультет, власні апартаменти, спортивна BMW… А вона – уявіть! – раптом обрала його.– Виникла пауза, на губах Шевчука з’явилася легка усмішка.– Гадаю, Богдана всю цю публіку просканувала, вирахувала, що Сергій явно нудьгує, не звертаючи на неї ніякої уваги, і це її зачепило. Хтось їй уже встиг шепнути – мовляв, юна зірка, автор вирішального м’яча, загалом, найкрутіший з усіх, хто там штовхався. Та й вигляд він мав непоганий: фізично розвинений, м’язистий, одразу й не подумаєш, що йому всього сімнадцять. У якийсь момент ми опинилися поруч, і вона йому: «Привіт, чемпіоне!» – наче мене й немає. А він тільки щось буркнув у відповідь. Вона розреготалася й потягла його танцювати. Бачу – я тут ні до чого, відчалюю, а Серьога смикнувся був за мною, але Богдана його втримала. Отут він її й роздивився…

– І довго тривав цей роман?

Шевчук знову замовк. І раптом проказав:

– Це досить чутлива тема. І я розповім вам, чим скінчилася ця історія, з єдиною умовою: ви її забудете, щойно вийдете звідси. Не для друку, не для публічного обговорення. Просто хочу, щоб ви зрозуміли, у чому причина нашого з Гайдуком розриву.

– Дякую за довіру,– кивнув я.– Про це можете не турбуватись. Усе, що мене цікавить,– це характер Сергія. У всіх виявах. І я…

– Характер? – перебив мене Шевчук.– Характер у нього завжди був поганий. Не придатний для людського життя. Є в деяких особливий дар – усе псувати власною ослячою впертістю. Компроміс – це не до нього… Вибачите, на чому я зупинився?

– На знайомстві Сергія і Богдани.

– Вона за нього з ходу взялась, і хвилин через двадцять обоє тихцем злиняли з бенкету. Нічого особливого – покаталися містом, десь випили кави, обмінялися телефонами, побалакали. Сергій повернувся піднесений: яка дівчина! Я йому: вітаю. Він: тобто? Я кажу – це не дівчина, а суцільний головний біль. Будуть ве-е-еликі проблеми. І взагалі – вона не для тебе. Він навіть образився. Відповів, що йому начхати. Богдана щира й сердечна. А яка красуня!

Я побажав йому успіху, а подумки посміявся. Його ж не