Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

Тася, вибираючи з сітки рибину за рибиною, тихо посміхалась, щось неголосно наспівуючи. Роман відразу взявся її чистити, прохаючи, щоб Творець пробачив їх за самоуправство.

Один із тигрів, помітивши цю роботу, і собі підійшов до води та став бити по ній лапою з далеко вистромленими, гострими, як шаблюки, пазурами.

— А чи впіймає? — захоплено спостерігаючи за спробами тварини, прошепотів Роман. — Ти диви, вже одна є.

Тигрова ловля була успішнішою, ніж у дітей. Одна за одною на берег полетіли великі рибини, зблискуючи у повітрі сріблястими боками. Наловивши добрячу купу, тигр відсунув кілька найбільших в сторону і лапою поманив до себе хлопця, який не зводив з нього очей. Той, як зачарований, підійшов. Тварина показала поглядом на купку меншої риби, ніби пропонуючи її забрати.

— Він ділиться з нами своєю здобиччю! — обернувшись до сестри, закричав Роман. — Чуєш, тигр запропонував нам частину свого вилову, — захлинався хлопець від радості, дивлячись на подаровану рибу і досі не вірячи своїм очам.

— Напевне, на цій загадковій планеті зовсім інше ставлення до тваринного світу з боку його мешканців, аніж на Землі. Бач, вони зовсім нас не бояться і навіть пропонують свою частку їжі та допомогу, — сказала Тася, підходячи до хлопця, що сміливо стояв поруч з тигром, а той, взявши у зуби кілька рибин, поніс їх до другого тигра, що, як і раніше, статечно сидів під пальмою.

— Дріодці ж по них не стріляють! — прошепотів Роман, щоб не почув його новоспечений товариш, котрий поклав до ніг своєму другові чи подрузі принесену здобич.

За цими клопотами діти й не помітили, як знову почало смеркати. Їх дуже тішило те, що вода вже помітно спадала і закопана Романом палиця все далі й далі відсувалась від хвиль, які раз-по-раз накочувались на прибережний пісок.

Увечері брат з сестрою знову розпалили багаття та насмажили, настромивши на шпажки, трохи риби. Решту залишили на потім, вкинувши її у відро з водою.

Вогонь повільно їв галуззя, що по черзі підкидали у його розпечену пащу то Роман, то Тася. У верхів’ї величезних пальм шепотів вітер, заколисуючи все довкола і у його шепоті дітям вчувались слова: «Не сумуйте, все буде добре!»

Роман все підходив до застромленої у пісок палиці та поглядом відмірював відстань до води. Метр за метром стихія відступала, і їх острівець все збільшувався у розмірах.

З другого кінця вже було видно кілька кущів, яких раніше там не було. Все це надзвичайно тішило хлопця та вселяло надію, що до їхнього звільнення з вимушеного полону залишилось вже недовго.

Тигри лежали рядочком під пальмами та зрідка позіхали, широко розкриваючи великі зубасті пащі, а потім довго ворушили вусами, принюхуючись до повітря та крутячи головами. Вони, мабуть, теж швидше хотіли потрапити якщо не до рідного лісу, то хоч на більший простір, де могли б побігати та погратись один з одним, бо по всьому було видно, що вони ще дуже молоді і їх тяготить ця вузенька смужка піску, на яку їх загнала лиха недоля.

Пірат лежав поряд з Террі, поклавши мордочку на передні лапи та сумно дивився то на тигрів, то на Романа, який все бігав до палиці, кроками міряючи відстань від неї до шурхотливих невгамовних хвиль.

З таким настроєм вони всі і повкладались спати, в черговий раз проводячи ніч на маленькому острівці попід височенних пальм серед неозорого плину води та у товаристві грізних хижаків, на яких на планеті Земля вони б боялися і глянути.

Легенький вітерець заколисуюче погойдував фургон, наспівуючи дітям про далекі загадкові світи, захопливі мандри та далеку, але таку рідну і любу домівку, до якої, здавалося б, у снах, рукою подати.

Роману снилось, що він пливе в індійській пірозі. Навколо були задушливі та страхітливі, непролазні джунглі. Комарі, завдовжки у його палець, бриніли над його нічим не прикритою і вже гарячою від палючих променів головою, а берегом біжить ціле плем’я, переслідуючи його. Навколо піроги стирчить здоровенне каміння, об яке вона весь час вдаряється, але стрімка течія все несе і несе його, а людожери пускають стрілу за стрілою, намагаючись влучити у нього, але ті стріли, чомусь, весь час збивають тільки велетенських комарів, що градом падають у воду та пірогу і вже сягають йому до колін. Він розуміє, що ще трохи — і пірога під вагою комарів піде на дно і потягне його разом з собою, якщо він не пристане до берега чи не викине з хлипкого суденця страшний вантаж. Але пригнутись та викинути з піроги комарів немає часу, бо треба якнайдужче тікати від войовничого, розмальованого племені.

Стара скво, з сивою розпатланою головою, щось голосно до нього кричала, широко розкриваючи рота та розмахуючи над головою зморщеними сухими кулаками. Та її слова зливались зі свистом стріл, яких все більше та більше літало над його бідною головою.

Раптом попереду почувся глухий гуркіт, що наростав з кожною секундою, каміння довкола піроги ставало все більшим і воно було ще гострішим та страхітливішим.

Та ось гуркіт, що був попереду його важкого шляху, заглушив усе довкола і Рома зрозумів, що допливає до водоспаду і разом з пірогою та купою комарів у ній впаде сторч головою у бездонну прірву…

Серце гулко калатало, мало не вискакуючи з грудей, в скронях стукотіло, а долоні були геть мокрі від холодного липкого поту, коли хлопець різко прокинувся, хапаючи руками та