Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

всьому, хоча цього Мар’яна у нього не просила.

Чи кохає вона його? Радше поважає як гарну людину, як хорошого, вірного друга, захоплюється ним як досконалим, успішним чоловіком. Після кількох невдалих спроб стосунків жінка боялась відкрити своє серце, покохати, впустити у своє життя чоловіка, хай навіть такого неперевершеного, як Макс. Тож чоловік намагався постійно завойовувати – так, саме завойовувати, – Мар’яну. Він скоював неймовірні, іноді просто шалені вчинки, і все заради того, щоб скорити серце коханої жінки.

– Макс, скажи, ну чому ти такий… ідеальний, чи що? Звідки ти такий узявся в цьому божевільному світі? – спитала одного разу, коли після розмови по телефону він уже за кілька хвилин примчав на своєму авто із запашною свіжозвареною кавою в термосі й торбинкою тістечок; бо Мар’янці, бач, забажалось кави, а вона, як не прикро, закінчилась. Причому про це вона обмовилась так, між іншим, навіть не уявляючи те, що станеться після розмови.

– Природа не наділила мене красою, тому звик у житті покладатися на свою напористу вдачу і всього досягати важкою працею, – пояснив він.

– Але ж не можна так! Ти негайно виконуєш мої забаганки, хай навіть ті, про які я кажу просто так – без будь-якого підтексту. Мало що мені на думку спаде! А раптом мені заманеться поїхати на край світу, тоді що?

– Мар’янко, я хочу, щоб ти була щасливою, запам’ятай це раз і назавжди, – рішуче мовив Макс, серйозно дивлячись їй у вічі. – І мірою своїх можливостей я буду намагатися зробити тебе щасливою, навіть якщо для цього знадобиться завезти тебе раптом на край світу…

– Мар’янко, що з тобою? Де ти зараз? – знов озвався Максим. – Що тебе тривожить, скажи?

– Дещо сталося, ти вгадав, – зітхнула вона. – Ніби нічого особливого, але… мені подзвонив мій колишній хлопець. Себто він уже чоловік, а колись давно був моїм першим юнацьким коханням…

– Це розбурхало тебе до краю…

Мар’яна всміхнулась. Цей чоловік завжди відчував, якщо з нею щось було не так. Вона розповіла йому про свої хвилювання й почуття, і їй стало спокійніше.

– Ти мусиш трохи розвіятися й відпочити, – зауважив Максим, замислившись на якусь мить. – Приміром… як щодо поїздки до заміського водоймища? – додав після незначної паузи.

Так. Цей чоловік звідкись знає, що їй потрібно і коли саме…

* * *

Кілька днів по тому дзвінок від Михайла застав Мар’яну вранці, дорогою на роботу.

– Мар’янко, я мушу тебе побачити.

– Навіщо? Щось трапилось?

– Так, трапилось дещо. Я думаю про тебе весь час. Думки про тебе не дають мені спокою. От що трапилось…

Мар’яна мовчала. Їй було приємно, що він дзвонить, приємно чути його голос, ці слова зізнання, утім, розуміла: круговерть пробуджених почуттів може завертіти їх враз, а стосовно Макса це буде не зовсім чесно. Жінку переповнили суперечливі емоції. Так, їй хотілося знову побачити Михайла, розмовляти з ним, як колись, проте думки про Макса не давали їй спокою.

– Не думаю, що це буде правильно, – відповіла врешті.

– Тобі неприємно, що дзвоню? Не хочеш мене більше бачити й чути?..

– Не в цьому річ.

– Тоді що ж? Усе через того чоловіка, про якого ти мені розповідала?

– Так, угадав.

– Боїшся?

– А чого мені боятися?

– Може, ти мене ще трошки любиш зараз і боїшся, що я тебе в нього вкраду…

Запала раптом мовчанка… А він же правий! Вона справді боїться зустрічей з ним. Лише тепер Мар’яна усвідомила, що так, як кохала вона Михайла п’ятнадцять років тому, – щиро, самовіддано й безтямно – вона не кохала нікого… Що буде, якщо ці почуття знов спалахнуть, адже нині вже щось, немов в очікуванні, клекоче й вирує у грудях… Що це? Пробуджуються сховані в найдальший закуток серця справжні почуття чи лиш нависає мить забуття? І чи варто втрачати ідеального Макса заради колишніх почуттів до колишнього хлопця? Кілька днів тому, під липою, в очах Михайла вона бачила неприхований вогник, який свідчив про те, що вона й досі не байдужа йому. Та й чи варто взагалі допускати думку про таку можливість?..

– Твоє мовчання лиш підтверджує мої здогадки – ти таки щось відчуваєш до мене, – озвався Михайло, і Мар’яна відчула, як він усміхнувся. – Я такий радий цьому, якби ти знала!

– Не кажи так… –