Читати книгу - "Не йди"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 85
Перейти на сторінку:
okay[10], – крикнув я.

Він теж посміхнувся. Це був молодий хлопець, але шкіра на його обличчі була дуже опалена цим морозним вітром, і ще від нього тхнуло алкоголем. Він підвів руки до неба.

– God! God![11] – закивав він мені, відходячи до носової частини.


Якийсь птах всівся біля мене, так неочікувано, що я навіть не побачив, як він підлітав. Пір’я в нього було якогось брудного кольору, щось середнє між сірим і зеленим, перетинчастими лапками він міцно схопився за металевий фальшборт, неначе маленькими ручками. Це була дивна суміш рибалочки й чорного лелеки. Його живіт весь час надимався й здувався. Він, напевно, украй стомився від важкого перельоту до цього плавучого корита. Птах не такий уже й лагідний, поряд з ним страшно стояти. Втупився в море хижими червоними очима з облямівкою, ніби він шукає місце наступного приземлення. Мав якийсь неймовірний дзьоб і щось людське в погляді. Я задумався, чому таке крихітне створіння приймає без страху виклики, які кидає море, а ми тікаємо від кількох бризок, ми, у туфлях, у светрах, чому настільки позбавлені сміливості?

Мені здається, що твоя мама помітила під час цієї відпустки, дивлячись на мою спину, яка рухалася за кілька кроків від неї, коли ми дерлися крутими скелями над морем, що я неначе відсутній на прогулянках. Та нічого не сказала. Вечорами ми втискалися за той довгастий стіл з іншими співтрапезниками в невеличкому ресторанчику з дерева та червоної цегли, щоб поїсти риби з картоплею й випити кухоль пива. Вона простягувала руку, клала її на мою й дарувала мені усмішку, сповнену витонченості й тепла. Мене теж охоплювала її бадьорість. Я обіймав її, сидячи поряд із незнайомими людьми в задимленій і гамірливій кімнаті.

А потім, коли я знову торкався руками до її тіла, я робив це з абсолютною відданістю. Я ставав неочікувано щирим в коханні, і Ельза це помітила.

– Я тебе кохаю, – говорила вона мені багато разів у сутінках, пестячи моє волосся. Можливо, за кілька днів до цього вона боялася, коли я наполягав на тому, щоб відвезти її з нашого будинку на морі. Боялася, що ми будемо вдвох самі. Я не відпускав її до останньої миті оргазму, лише потім лягав поряд із нею. Від насолоди в неї затуманювалися очі. Вона простягнула свою ватяну руку до мене.

– А ти?

Я взяв її руку, ледве торкнувся губами її обручки.

– А мені й так добре.

Мій член був уже мініатюрним, висів десь між стегнами, як у малюка. Вона подивилася на мене, туман у її очах став ще густішим. Тепер я очікував, що вона в мене щось запитає. Вона провела рукою по моєму обличчю, щоб збентежити мене, позбавити спокою мій звернений на неї погляд. Ні, у неї не було жодного бажання ускладнювати собі цю мить насолоди. Невдовзі після цього вона заснула. А я так і лежав, не відриваючи очей від дерев’яної стелі, без будь-яких жалощів. Я провів свою дружину крізь стрімку течію своїх фантазій до самого берега з гарячим піском, де вона змогла розчинитися в насолоді. Тепер вона відпочивала, а я пішов блукати дорогою на скелі. Наступного ранку, коли повітря було кришталево чистим, ми ввійшли разом у магазин, де перед величезним верстатом стояла маленька жінка. Твоя мама вибрала собі фіолетові й пурпурові нитки для шарфа, вона спостерігала, як вони намотувалися на дерев’яні навої. Цей шарф вона носила всю відпустку, дивилася на нього у світлі та в темряві, щоб побачити, як змінюються кольори. Цей шарф увійшов у наше життя, його то забували, то діставали знову, доки одного дня, Анджело, він не опинився в тебе на шиї й не увібрав у себе твій запах.


Повернувшись з відпустки, уже на летовищі ми пірнули в те саме спекотне повітря. Ельза поставила валізку, наділа купальник і попливла до Рафаелли. У такі насичені серпневі дні населення цієї місцевості різко зростало, і всі, навіть наш постачальник провіанту чи то газетяр, дещо втрачали ввічливість. Лише бар залишався майже порожнім, це був барак під джутовим дахом з кількома столиками, розставленими на піску. Він розташовувався біля гирла, де від моря йшов сморід, і через це відпочивальники не ходили на той пляж. Власник бару називав себе Ґае, старий парубок з тілом Ісуса Христа, що його вкривало лише вигоріле парео.

Ми відкрили для себе цей бар зовсім випадково того літа, прогулюючись до гирла. Там був лише док для човнів, де два замащені поляки знімали мотори, а далі пляж закінчувався. Ельзі цей барак здався гнітючим і недостатньо чистим. Я з нею погоджувався, але потім призвичаївся ходити туди майже щодня. Уранці я пив каву й читав газету. Коли сонце сідало, Ґае демонстрував свою майстерність готувати такі густі й міцні аперитиви, що після двох ковтків можна було очманіти. Товариство було невелике, поляки впивалися й говорили на весь голос; Ґае підсаджувався до мого столика й пропонував мені сигарету з гашишем, від якої я відмовлявся. І все ж мені це місце подобалося. Там море, можливо, через вкрите водоростями дно, мало інший колір.

Якось після полудня мене там оточила ціла група інвалідів, які виходили на пляж на милицях або просто на інвалідних кріслах, залишаючи після себе глибокі сліди на піску. Вони зайняли всі столики в барі й замовляли собі напої. Один з опікунів дістав із сумки радіо, і за кілька хвилин запанувала атмосфера сільського свята. Літня жінка з обличчям опосума й засмаглими товстими плечима почала танцювати на піску.

Мені стало ніяково, я піднявся й попрямував до барака, щоб розрахуватися за випите й піти звідти. Але потім мій погляд зупинився

1 ... 26 27 28 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не йди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не йди"