Читати книгу - "Таємниче життя дерев"

розквітають. Запускаються процеси фотосинтезу, листя стає міцнішим і соковитішим, а бруньки, що протягом літа утворюються для наступної весни, стають пухкими та щедрими на поживні речовини. Такими вони мають бути, адже потомство прагне натиснути на газ і хутко вирости вгору, перш аніж світлове вікно знову зачиниться. Проте таке пришвидшення темпів росту привертає увагу сарн, які не бажають втратити ласі шматочки. Й тоді кілька років триває змагання між молодняком і тваринами. Чи вдасться маленьким букам, дубам та ялицям вирости так швидко, щоб пащеки тварин більше не діставалися головного пагона? Тварини здебільшого не встигають обгризти всі деревця в певному районі, а тому кільком екземплярам щастить піднятися нагору непошкодженими. А якщо верхівковий пагін надгризено, дерева далі ростуть кривими та дугастими, їх хутенько переростають непошкоджені пагони та зрештою через дефіцит світла вони вмирають і знову перетворюються на гумус.

Одним з хижаків з великою площею поширення є опеньок, чиї, на позір, безневинні плодові тіла восени часто з’являються на пнях. Але сім місцевих видів опеньків, які нелегко відрізнити один від одного, не є друзями дерев, а навпаки: через міцелій, підземні білі гіфи, вони проникають у коріння смерек, буків, дубів та інших дерев. Зрештою, вони з-під кори проростають на поверхню й показують свою віялоподібну білу структуру. Награбоване добро, передовсім цукор та поживні речовини з камбію (внутрішнього шару кори), у великих кількостях транспортується далі. Ці коренисті темні проводи є особливістю царства грибів. Утім, солодкими речовинами опеньки не задовольняються, а тому далі поглинають також і деревину, що спричиняє гниття дерева-господаря. Наприкінці цього процесу дерево, зрештою, вмирає.

Під’ялинник звичайний, що належить до родини вересових, чинить набагато делікатніше. У нього зовсім немає зелені й він пускає паростки тільки для того, щоб утворити непоказний світло-коричневий цвіт. Рослина не забарвлена в зелений колір, тобто не містить хлорофілу (зеленого пігменту), а тому й не здатна здійснювати фотосинтез. Тож під’ялинник звичайний залежить від допомоги інших. Він сполучається з мікоризними грибами — помічниками коренів дерев — й оскільки не потребує світла, то виживає навіть серед найтемніших смерекових насаджень. Там він перехоплює потоки поживних речовин, що транспортуються між грибами та деревами, і забирає певну порцію собі. Подібним способом, навіть трохи лицемірно, чинить перестріч лісовий. Він так само любить смереки й без дозволу вклинюється в коренево-грибну систему, щоб задарма поживитися. Його наземні частини зелені (так само як і в рослин) і дійсно спроможні перетворювати трохи світла й СО2 на цукор. Щоправда, це лише звичайне алібі.

Проте дерева здатні запропонувати набагато більше, ніж їжу. Тварини використовують молоді екземпляри як механічний блок управління. Скажімо, самці сарн та оленів змушені звільняти свої роги від шкіри, так званого шару «моху», який щороку виникає через їхній ріст. Задля цього вони шукають дерево, яке було б достатньо грубим, щоб аж так легко не зламатись, але водночас і трохи гнучким. Якраз тут зверхники світу сього цілими днями бушують, аж поки не відлущиться останній розсвербілий клапоть шкіри. Щоправда, те саме стається і з корою молодого дерева, а тому воно перегодом часто вмирає. Під час вибору дерева сарни й олені зупиняються на найрідкісніших представниках виду. Смерека, бук, ялиця чи дуб — обирають завжди те, що в певній місцевості є раритетним. Хто знає — можливо, на них, мовби екзотичні парфуми, діє запах натертої кори. У нас же все відбувається так само: що рідкісне, те жадане.

Щонайпізніше ця гра закінчується, коли стовбур досягає діаметра десять сантиметрів. У більшості видів дерев кора тоді настільки грубезна, що здатна протистояти буйним роганям. Окрім того, дерева стабільнішають, не пружинять і не проходять крізь кінчики рогів. А відтак, принаймні в оленів, виникає інша потреба. За нормальних обставин, вони взагалі не жили б у лісі, тому що для харчування їм переважно потрібна трава. Проте оскільки в природному лісі вона росте вкрай зрідка, крім того, не трапляється в кількості, що задовільнила б потреби цілого стада, то величні тварини охочіше перебувають у степах. Однак у річкових долинах, де через паводки раз за разом утворюється відкриті луки, живемо вже ми, люди. Кожен квадратний метр використовують або для будівництва міст, або для сільського господарства. Тому олені відступили в ліс, який вони в крайньому випадку покидають уночі. Та як типовим рослиноїдним їм цілодобово потрібне багате на клітковину харчування. Коли все інше не доступне, вони з голоду беруться до деревної кори. Улітку, коли дерево наповнене водою, його кору легко відлущити. Тварини, вгризаючись у неї різцями (що розташовані на нижній щелепі), здирають знизу догори цілі полотнища. Узимку, коли дерева сплять і кора висушена, таланить відгризти тільки маленькі шматочки. Хоч що відбувається, але для дерев цей процес є не тільки неймовірно болючим, а й небезпечним для життя. Адже крізь велетенські відкриті рани на великі площі потрапляють гриби та швидко розкладають деревину. Рана не може хутко зарости корою, бо надто велика. Якщо дерево виросло в умовах правікового лісу, тобто повільно, воно здатне витримати навіть такі потужні удари. Його деревина має дуже тонкі кільця, вона тверда та щільна, а це посутньо ускладнює проникнення грибів. Я незрідка бачив такі молоді дерева, яким через десятиліття вдавалося закрити свої рани. Щоправда, з насадженими деревами наших господарських лісів усе інакше. Як правило, вони ростуть дуже швидко, мають великі річні кільця, відтак містять у деревині багато повітря. А повітря й волога — це ідеальні умови для грибів. Тому трапляється те, що й мусить: уже в середньому віці пошкоджене дерево ламається. Адже без тривалих наслідків воно спроможне затулити корою щонайбільше невеликі зимові рани.

Соціальне будівництво квартир

Навіть якщо дерева вже занадто грубі для всіх раніше описаних цілей, тварини й далі їх активно використовують. Велетні стають жаданими квартирами — послуга, яку вони надають зовсім неохоче. Адже передовсім товстий стовбур старих екземплярів є популярним серед птахів, куницевих та кажанів. Обирають саме товстий стовбур, бо відповідні сильні стіни особливо добре захищають від спеки й холоду. Здебільшого