Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Що там ваги,— уриває його Іза.— Грошенята, харч, кіно, концерти, вечори для гостей — все, що треба. Але не журися, Толеку, нам і так буде добре. Аби тільки не на селі.

Стах сердито шпурляє картами об стіл. Його вродливе й ще майже Дитяче обличчя червоніє.

— Даю слово честі,— враз вибухає він, схвильований, незміцнілим тенором,— щось не розумію я тебе, Агно! Як це ти погодилась на таке?

— На що, Стаху?

— Ти що, глузуєш? На оцю глушину, на цей сільський примітив. Я тут не витримав би й дня...

— ... без бриджа.

— Я приїхав до тебе, а не на бридж. І не на селянські гулянки.

— Кожний із нас сам знає, чого хоче.

Толек свиснув протягло, значливо:

— Ого-го... Полеміка буде принциповою. Про найвищий вимір ідеалу.

— Розсудливість — теж ідеал,— відказує Стах. А що любить підкреслювати свою мову жестами, то мимоволі зачіпає рукою суденце, що звисає з-під лампочки. І в ту ж мить впізнає його, на хвилю затримує в пальцях, збентежений, а можливо, й зворушений, і тим більше розгніваний.

Іза, швидка на око, непокірливо надуває свої гарні, повні губи:

— Колумб не був розсудливий.

— І врешті програв.

— Як на кого,— втручається Толек, виразно під’юджуючи.

— На себе! До дідька! — сердиться Стах.— Архіпольське розумування. А хіба не можна щось зробити без програшу? Чи це наш одвічний національний обов’язок?

— Не сварімося,— тепер уже мирить усіх Іза.— Ми ж не такі-сякі, а всі колумбівці.

Але Стах не слухає.

— Тим більше, ми не можемо погодитися,— морщиться він якось похмуро і говорить розважно: — Щоб наша Агнешка змарнувала себе. Бо ж хіба це життя? — закінчує з пафосом, широко обводячи рукою навкруг себе.

— Вона завжди була шалена і якась нестямна,— зітхає Толек ніжно та гіркувато-поблажливо.— Відомо ж: Агнешка — піонер. Хресна мама нашої буди — «Колумба». Ех, як я тобі, Агно, заздрив!

— Всі ми заздрили,— визнає Іза.— Ну, що ж, від поезії переходять до прози, таке життя. Сьогодні я навіть віри не йму, що ми тоді самі, такі шмаркачі, змогли відремонтувати оту знищену вогнем руїну.

— А знаєте,— перебиває її захлюпнутий хвилею спогадів Толек,— тоді вона з отими розламаними стінами й коминами і справді нагадувала якесь старе, розбите суднище.

— А хто ж це перший,— замислюється Іза,— придумав оцю назву... Мабуть, я.

— Ой ні! — жваво заперечує Стах.— Напевне, Агна.

— Це не має значення,— відмахується Агнешка.— Добра була буда, гарний був наш дім.

Іза раптом супиться.

— І що? Після нас прийшли інші, як до свого і за своїм. А ми — адью!..

— А пам’ятаєте,— перебиває її Толек,— оту одну нашу танцюльку? В залі ще шаленіють тіла, гримить свінг, румба й обертас[5], аж тут наш директоруньо плеще в долоні і: «Навчитель,— розпочинає,— це, мої любі, архітектор культури, це також захисник і суддя, лікар і ветеринар, та ще й агроном, і естетик, і режисер, і... забувся, що там іще...

— ...і взагалі,— підхоплює Іза,— авангард. А тепер чергові нехай підметуть зал, погасять світло, і йдіть уже спати, бо коли ж ви таки виспитеся? На добраніч!»

Всі вибухають сміхом.

— Незвичайний дивак!

— Чудова пора!

Іза перша струшує з себе сентименти минулого.

— Балади, балади...— Іза меланхолійно скидає головою, проганяє спогади.— Тепер пора романів. Скажи-но мені, Агно, хто це, там он, такий поважний! Ну, не удавай, нібито не знаєш, про кого мова.

Та ніхто не встигає помітити зрадливого рум’янцю на щоках Агнешки, бо саме в цю мить у двері різко постукали.

— Будь ласка! — Голос Агнешки мало не в’язне в горлі, серце стукоче нерівно, глухо.

Двері відчиняються, і входить Балч. Іза стиснула Агнешку за лікоть:

— Він!

Балч, привітавши присутніх легким уклоном, звертається до Агнешки:

— Ви бажали зустрітися з батьками. Ось і вони.

По цьому, затримавши уважний погляд на Стахові й Толеку, озивається голосніше:

— Я — Балч, війт. Усіх, коли ласка, просимо до нас.

Не чекаючи відповіді, широко відчиняє двері, переступає поріг і там затримується, простягнутою рукою запрошуючи до зали. У такій позі був не більше як мить, а тоді, вже не озираючись на них, відійшов углиб приміщення.

— Зостаньмося, Агно! — шепіт Стаха якийсь дуже серйозний. Агнешку майже розчулює ледь помітне тремтіння схожого на дитяче Стахового обличчя.

— Ти — як хочеш,— відповідає, подумавши.— Я мушу. Професійний обов’язок. Бо ота розвага,— роз’яснює йому з ледь відчутним глузуванням,— на шкільні заходи.