Читати книгу - "Скалаки"

Молодий мисливець, пильно оглядівшись довкола, погнав коня чвалом через луг до намету. Не доїхавши до дубів, спинився, встав із коня, завів його в кущі й прив’язав до гілляки, а сам сторожко, тихо пішов до намету. Буйна трава глушила його кроки. Мляві юнакові очі заблищали дивним блиском. Підійшовши до намету, він легенько відгорнув запинало при вході й заглянув усередину, потім тихенько ввійшов у намет, спустив за собою запону і, нахилившись уперед, жадібними очима уп’явся в даму, що спочивала на імпровізованій канапці, застеленій м’яким килимом.

Дама, здавалося, спала спокійним сном. Вона була дуже принадна в своїй недбалій позі. Напудроване, вправно зачесане вгору волосся відкривало високе біле чоло, над довгими чорними віями вигиналися гарні темні брови. Ніс у дами був трохи кирпатенький, і це надавало обличчю виразу лукавства й милої кокетливості. Між розтуленими рожевими губками біліли зуби, мов разок дрібних перлів.

Молодий мисливець бачив напівоголені білі перса, притиснуту до серця білу ручку; з-під сукні визирала зграбненька ніжка, з якої впав у траву розкішний черевичок на високому корку. Юна дама глибоко дихала; лиця її розшарілися. Блідий вид молодого мисливця теж залив гарячий рум’янець; його розпломенілі очі жадібно поглинали вроду сонної дами. Тихенько підступивши ближче, він нахилився, ніби хотів уліпити їй палкого поцілунка, але зразу ж випростався. Дама підхопилася, мов сполохана сарна, й сіла на канапці, здивовано оглядаючись довкола себе. Потім швиденько встала і, опустивши гарні блакитні очі, вклонилася молодому мисливцеві. Той ніжно взяв її за руку й попросив сісти та вибачити йому за те, що порушив її сон.

— Я заблудився в лісі,— сказав він по-французьки солодким голосом, не випускаючи повненької ручки вродливої панни.— А виїхавши ненароком на узлісся навпроти, не міг не заїхати сюди, щоб дізнатися, чи минулася вже ваша недуга, що, на жаль,— а для мене, виходить, на щастя,— тихіше додав він,— вразила вас перед ловами.

— Дякую, ясний княже, сон покріпив мене.

— Бачу, бачу, він намалював на ваших щічках такі чарівні рожі...

— Ясний пане, коли б мисливці...— гарненька хитрушка лукаво всміхнулася.

— О немилосердна! А все-таки вам уже зовсім добре, я можу не тривожитись? — у захваті прошепотів князь і, стиснувши її білу ручку, схилився до неї ближче.— А що ж доктор — я тільки оце згадав,— допоміг він вам?

— Покликати його, ясновельможний пане, щоб він потвердив...— І панна грайливо зиркнула на розчервоніле обличчя молодого князя. — Звольте самі подивитись, отам під дубом він спочива по трудах своїх.— І, сміючись, устала.

Князь скористався з тої нагоди, прошепотів: «Стривайте»,— і, ніжно горнучи її до себе, знову посадив на ліжко. Та в цю мить надворі розітнулася сурма. Князь скинувся, по обличчю його промайнула хмарка гніву, однак він зразу ж отямився.

— Мене шукають, треба йти... на жаль. Але спершу, люба панночко, дозвольте одне питання. Чому я вже два вечори не чую вашого чудесного співу?

— Я ходжу в сад біля манежу, втішаюся там чарами тихого вечора. Така гарна містинка...

— О так, тіниста альтанка біля статуї Діани — найзручніше місце для роздумів. Або... для сповіді,— додав князь, усміхаючись.— Панно, я повинен відкрити вам одну таємницю, висповідатись перед вами. Тільки ви можете дати мені розраду. Сьогодні, напевне, буде погожий вечір. Ви мене вислухаєте?

Очі молодого князя прикипіли до вродливого личка молодої дівчини.

— Ви мене вислухаєте? — повторив він тихо, повним ніжності голосом.

Сурма пролунала знову, вже зблизька.

— Невже ви відпустите мене в такому відчаї, без усякої надії?

Князь відчув, що ручка, яку він пригортав до свого серця, стисла його руку. Знадливі губки панночки усміхнулися.

— Який я щасливий! Отже, ввечері біля статуї Діани! — прошепотів він і, палко поцілувавши білу ручку, швидко вийшов із намету. Панночка пішла за ним аж до виходу і, прогорнувши трохи запинало, дивилася вслід молодому вродливому князеві.

Була то панна фон Штреревіц, компаньйонка графині Катерини Франкенберг. Графиня приїхала погостювати в батьківському домі — Находському замку, що його разом з усіма землями успадкував по їхньому батькові Лаврентії Пікколоміні її брат Ян-Помпеюс, батько князя Йосифа-Парілле, котрий саме, вийшовши з намету, сів на коня й рушив до верхівця, що стояв серед лугу. Той вершник, князів камердинер, побачивши свого пана, під’їхав ближче й скинув шанобливо капелюха. Щойно, заздрівши, як пан виходить із намету, він глузливо осміхнувся, але тепер на його обличчі був вираз запобігливий, а проте не зляканий, хоч молодий князь дивився на нього сердито.

Панна фон Штреревіц бачила, як обидва верхівці чвалом помчали через луг. Поминувши намет і самотнього дуба віддалік за ним, вони сховалися в лісі. Під дубом молодий Пікколоміні, проїжджаючи, побачив замкового лікаря. Той лежав у холодочку біля збитого з грубих дощок столика, на якому стояло кілька пляшок. Лікар спав, відпочиваючи по «трудах», а недалечко в кущах хропів його слуга. Князь усміхнувся, загледівши маленьку фігурку лікаря, вбрану в чорний оксамитовий сурдут. Його велике черево, обтягнуте довгою, аж до гладких стегон, квітчастою камізелькою, здіймалося угору, мов невеличкий пагорбок. На грудях, на білому жабо сорочки, лежали окуляри в чорній роговій оправі, що звалилися з бурякового носа, біля правої руки блищав у траві скляний келишок. Товсті пальці лівої стискали срібну табакерку. Капелюх чорнів далеченько від голови, вкритої пишною перукою.