Читати книгу - "Чорний ліс"

твоя трофейна московська гвинтівка мене цікавить, бо полонений наговорив? І чому наклепав? Звідки ти взяв, Яворе? Я допитувати вмію, не перший рік ворогів виявляю. Мене не обкрутиш.

– Та я ж не обкручую!

– Тоді прямо кажи: на кого клепав полонений східняк, по-твоєму?

Явір мовчав, закусивши губу.

– Тебе старший запитує! – гаркнув Хмара, і вояки мимоволі виструнчилися, хоч наказу такого не почули.

– Говорив – не він убив Тополю, – вичавив із себе Явір.

– Хто б отак признався? Він усе правильно зробив. Чого ж ти нервуєш, Яворе? На кого східняк клепле? Може, на тебе? Якщо це неправда – чому напружився? Виправдовуєшся – пощо?

Клацнув автоматний затвор. За ним – ще кілька.

Може, Яворові далі вдавалося б мотати. Але вивели оці звуки, не витримав, зірвався на крик:

– Не вбивав! Я не вбивав Тополю! Бреше він, москаль бреше! Вони вміють баки забити, друже Хмаро! Ти ж знаєш… ми всі дуже добре їх знаємо!

На нього дивилося дуло парабелума, який стискав хорунжий.

– Він нічого про тебе не сказав, – Хмара говорив, ніби вбивав цвяхи. – Я так само лиш збирався дещо перевірити. Мені б дуже хотілося, хоби той чоловік помилявся. Навіть збрехав свідомо, аби тінь на когось із вас напустити. Ти, Яворе, сам проговорився.

– Я не вбивав! – повторив той, не знайшовши інших слів.

– Тепер не зі мною говоритимеш, – спалах злості вийшов коротким, натомість змінила втома, бо Хмара зрозумів – давно не відпочивав: – Тебе у відділ СБ доставлять. Тікатимеш по дорозі, цільно стріляти вже наказую. Спроба втечі, Яворе, для тебе визнанню провини дорівнює. Так шанс матимеш. Заразом поясниш, чи про Ташківці братові не обмовився.

Явір стояв, опустивши очі. Хмара ж зробив нове відкриття, тут же озвучив для всіх:

– Ти міг не мати лихої думки, Яворе. Не збирався своїх зраджувати. Та коли Тополя припустив, від кого про Ташківці витекло, ти за брата злякався. Менший, кривий, а бабі проговорився – приречений. Крім Тополі ніхто тут про те не згадував. Вістун пильним виявився на свою голову. Так, ні, Яворе?

Відповіді знову не було.

– Гаразд, – Хмара опустив револьвер. – Друже Сокіл, друже Микола, доправте його, куди слід. Хай там розбираються, мені то вже не цікаво. Поясню, де нас шукати, звідси йти доведеться. Явір міг братові про місце нашої стоянки бовкнути.

– Не робив я того! – вигукнув Явір.

– Мовчи, – відмахнуся Хмара. – Кажу ж, як усе з’ясується і моя помилка знайдеться – тільки радітиму. Друже Гнат, ти фельдшер. Зможеш вийняти кулю з голови Тополі? – побачивши кивок згоди, повернувся до одного з посильних, молодого гостроносого Сокола. – Гвера його ти візьмеш. Разом із кулею передаси Холодному, решту в грипсі напишу. Усе, виконуйте накази.

Уже збираючись іти до криївки, зупинився, повернувся до Явора, котрого саме роззброювали:

– І не москаль він, полонений. Українець, зі Сходу. Раніше тут ті місця Великою Україною називали. Думаю, свій він, Яворе. Не такий, як ми, але свій. Для всіх сказано.

4

Ліс, район Здолбунова, база радянського партизанського загону «Суворов»

Єрмолов навідався до загону Маневича, бо партизанам скинули нові батареї для «Северка» [27] – так любовно іменував радист свою станцію.

Загалом командири підпорядковувалися різному керівництву. Дмитро Маневич, в оперативних зведеннях позначений як «Манок», був армійським офіцером, капітаном Червоної армії, який за наказом УШПР готував ґрунт для великого партизанського рейду по ворожих тилах. Від НКВС до нього приставили комісара Пахомова, і цим втручання іншого відомства в діяльність підрозділу обмежилося. Група ж майора Василя Єрмолова, позивний «Васильєв», керувалася безпосередньо одним зі створених для війни за лінією фронту підрозділів НКВС, а керівники отримували розпорядження особисто від Андрія, товариша Судоплатова [28].

Згідно з останнім завданням, Єрмолов мусив організувати низку диверсій в німецькому тилу, які спровокували б німців до більш активних дій проти українських повстанців – саме так вони себе називали. Єрмолов іменував їх для простоти бандитами, рідше – бандерівцями. Уперше зустрівшись із Маневичем та вислухавши його рапорт про діяльність націоналістичних груп, заперечив, не категорично, але досить твердо:

– Не треба чухати їхню повагу до себе, товаришу Манок.

– Тобто? – не включився той.

– Отак! – Єрмолов картинно клацнув пальцями. – Мені в Москві підібрали на них матеріальчик, я погортав папери, почитав. Аби довго не морочити тебе, скажу просто й коротко: вони вважають себе визволителями. Народною армією. Ідеологія, січеш?

– Так, ясно, – кивнув Маневич.

– Ні хріна тобі не ясно, – мотнув головою Єрмолов. – Вони не вже зібралися, Дмитре Яковичу. Давно, ще коли тут керували поляки, почали свою так звану боротьбу. Хотіли, бач, замість буржуазної Польщі якусь свою буржуазну Україну. Самостійники, одним таким у Громадянську голови поскручували. Ну, на цьому ґрунті злигалися з німецькими фашистами. Тепер їм служать.

– Знаю, чув.

– А з тими, хто на боці нашого лютого ворога, не треба цирліх-манірліх розводити! – Єрмолов знову клацнув пальцями, ніби збирався показати складний магічний трюк. – Бандити, зрадники, фашисти, інакше я їх називати не хочу й не буду. Те, що вони себе називають бандерівцями, то себе виправдовують. Значить, є в них один такий ідейний, усі його слухають, поважають, і він ніби хохол. Тобто, хитра штука, Яковичу. Своїх же людей по селах дурять. Не Гітлер, бач, ними керує, а пан Бандера. Не німець, а свій. Працюють на довіру, січеш? А для мене вони – бандити, баста!

Сказавши так, майор рубонув рукою повітря, різко, аж свиснуло.

Партизанський командир Маневич із ним не сперечався, бо не мав бажання й підстав. Йому було все одно, як називається ворог, із яким треба воювати і якого підтримує в масі своїй місцеве населення. Як устиг переконатися Єрмолов, капітанові взагалі багато на що було, кажучи простіше, покласти з величезним прибором, бо, схоже, своє відрядження в глибокий ворожий тил він сприймав путівкою на курорт чи особливою відзнакою за сумлінну службу.

Про Дмитра Маневича майорові Єрмолову було відомо досить небагато. Але, чесно кажучи, того, що знав, вистачало. Досить того, що навесні минулого, сорок другого року йому дали взвод бійців та переправили через лінію фронту в район Харківщини, аби зібрати там по лісах роздрібнені, збиті переважно місцевими силами партизанські загони та об’єднати в один. Наскільки успішно Маневич впорався, Єрмолов не знав. Та щось чув, ніби цієї зими, після Сталінграда, коли почався масований наступ по всьому фронту й армія пішла на Харків, партизани Маневича підтримували з тилу і їм досить сильно перепало – від підрозділу мало що лишилося. Потім, коли навесні Червона армія знову почала відступати, Маневича відкликали в Москву