Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— обережно й спритно закотивши повіку, лікар показує витягнену запороху; хворий вичікуваний і заспокоєний. Усі мої гризоти де й дівалися, скоро Сен-Лу зголошувався послати депешу. Життя здавалося мені зовсім іншим, чудовим, надмір життєвої снаги поривав мене діяти.

— Що ви збираєтесь робити? — запитував я Робера.

— Мушу йти — за чверть години полк вирушає, моя присутність обов’язкова.

— Отже, вирватися вам було сюди нелегко?

— Ні, легко, капітан був дуже ґречний, сказав, піти треба неодмінно, але надуживати його ґречністю я не хочу.

— А що, як я хутко зберуся і виряджусь на власну руку туди, де відбуватиметься навчання? Мені дуже цікаво, а в перерві ми, може, могли б перекинутися слівцем.

— Я вам не раджу. Ви не спали, нервувалися, як мені здається, через якісь дрібниці, а нині, коли вам попустило, поверніться до стіни та й спіть: це найкращий засіб проти демінералізації ваших нервових клітин. Але не засинайте надто швидко, бо вража музика проходитиме попід вашими вікнами, зате потім ніщо не скаламутить вашого сну. Побачимось увечері за вечерею.

Але з часом, уже пізніше, я часто ходив у поле дивитися, як навчається полк, це вже тоді, як зацікавився військовими теоріями, що їх розвивали за столом Роберові приятелі, і як мені закортіло побачити зблизька їхніх командирів, — так хтось, хто живе музикою і пропадає на концертах, залюбки одвідує кав’ярню, щоб покрутитися біля оркестрантів. Аби добратися до того місця, де відбувалось навчання, доводилося долати велику відстань. Смерком, після вечері, мене сковувала соннота, голова падала на груди, ніби в запамороці. Вранці виявлялося, що я не чув фанфар, достоту, як колись у Бельбеку, після вечері з Робе-ром у Рівбелі, не чув концерту на пляжі. Лаштуючись до вбирання, я відчував якесь розкішне безвладдя: я ніби вростав у землю, незримо й глибоко, мережею м’язистих і живильних корінців, що їх відчував завдяки утомі. Я чув себе наснаженим, життя слалося переді мною довге, бо я був відкинутий до свого комбрейського дитинства, коли мене долала здорова змора по наших прохідках на Ґермантську сторону. Поети запевняють, що, входячи до якогось дому, до якогось саду, де ми жили замолоду, ми на хвилю віднаходимо себе таким, як були колись. Ці прощі дуже небезпечні, вони можуть піднести нам дух, але й розчарувати. Незмінних місцин, свідків старосвіччини, найліпше шукати в самому собі. Тут нам можуть прислужитися велика змора і, як наслідок, добра ніч. Принаймні, спускаючи нас у найглибші підземелля сновидіння, де жоден відблиск яву, жоден промінь пам’яти вже не освітлює внутрішнього монологу, — якщо він взагалі там не уривається, — вона, та змора, так старанно переорює ґрунт і підґрунтя нашого тіла, що завдяки цьому ми віднаходимо там, куди наші м’язи занурюють і розкидають свої відноги і звідки наснажуються новим життям, садок, де минало наше дитинство. Не треба кудись вирушати, аби знову побачити його, треба заглибитися в себе, і ви його відзискаєте. Те, що колись покривало землю, уже не на ній, а під нею; щоб оглянути мертве місто, екскурсії замало, потрібні розкопини. Далі буде видно, що деякі випадкові, хвилинні вражіння — ще кращий шлях до минулого, ніж такі органічні зсуви, бо їхній приціл точніший, бо їхній лет легший, крилатіший, запаморочливіший, неомильніший, несмертельніший.

Іноді я зморювався ще дужче: дивився, не лягаючи, як минає муштра кілька днів поспіль. Яке втішне було тоді повернення до готелю! Вкрившися з головою, я спізнавав таке почуття, ніби вирвався з рук чарівників, ворожбитів, того чортовиння, яке населяє наші улюблені «романси» XVII сторіччя. Сон і вранішнє вилежування ставало тепер чарівною казкою. Чарівною і, може, доброчинною. Я казав собі, що є рада і на пекельні страждання, що, хай би там що, а знайти спокій можна. Такі думки заводили мене дуже далеко.

У дні, вільні від навчання, коли Сен-Лу не міг покинути полк, я часто відвідував його в казармі. Вона була далеко; малося вийти за місто, перейти віадук, обаполи якого тяглися гони й гони. На белебні майже завжди стругав вітрюган, він наповнював собою казарми, зведені по три боки подвір’я, і вони гули, наче вітряні яскині. Я чекав на Робера, зайнятого на службі, біля його дверей або в їдальні, розмовляючи з кимось із його друзів, з якими він мене познайомив (потім, у ті дні, коли Робера не було, я провідував їх); крізь вікно я бачив голі, десь за сто метрів унизу, поля; тут і там нові сходи, ще мокрі від дощу й освітлені сонцем, творили зелені бинди, блискучі й прозорі, як емаль. Розмови іноді перекидалися і на мого друга, і я скоро зрозумів, що всі його тут знають і люблять. Багато хто з рекрутів інших ескадронів, багаті діти буржуа, які не мали доступу в інший світ і бачили його лише здалеку, симпатизували Роберові не тільки за його вдачу — ще дужче вони улягали чарові його великопанства. Частенько суботнього вечора, діставши звільнення й подавшись до Парижа, вони бачили, як цей молодик вечеряє в Кафе де на Пе з дуком Юзеським і принцом Орлеанським. Ось чому його гоже обличчя, його хода переваги-ваги, його недбале салютування, пурхітливий монокль, «фантазі» його зависоких кепі, панталонів з надто, тонкого і надто рожевого сукна — все це зросталося в їхньому уявленні з «шиком». Вони відмовляли в цьому шикові іншим, найелегантнішим офіцерам у полку, навіть величному капітанові, якому я завдячував перший нічліг у казармі і який проти Робера видавався надто надутим і майже посполитим.

Хтось згадав, що капітан купив нового коня.

— Хай собі купує на здоров’я! У неділю вранці я спіткав Робера в Акацієвій алеї. Як він грає конем — оце справжній шик! — по-знавецькому підхопив інший, бо ці молоді люди належали до класу тих, хто не має вступу до великопанського світу, зате має гроші та дозвілля і завдяки цьому розуміється на елегантності покупній. От хіба що їхня елегантність мала (наприклад, ув одежі) щось вишуканіше, бездоганніше, ніж вільна і недбала Роберова елегантність, така люба моїй бабці. Ці синки великих банкірів та біржевих маклерів зазнавали легкого хвилювання, побачивши за сусіднім столиком підофіцера Сен-Jly, коли після вистави закушували устрицями. І скільки оповідань