Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Здвиженням[40], молодші могитичі доповіли Волхові, що причинна ховається на Березовому горбі, де давні мешканці краю спорудили капище Живи[41]. Тітіра, казали вони, сиділа в землянці-божниці, лизала там гадючий камінь, сичала крізь ніс і навідріз відмовлялась виходити. На всі вмовляння й погрози вона відповідала: «Гич-гич! Як не квапишся в Урай, їжачину не чіпай!» Могитичі запитали у Волха, чи не привести бува дурну силою. Пекич їм того заборонив, натомість узяв посох й сам почвалав до Березового горбу.

Ще здалеку, за п’ять сотень кроків до капища, жрець відчув напруження Сили, яка пульсувала попереду. А ще почув дивне шарудіння. Він озирнувся навколо й зауважив рушення у траві. Здогадався: змії. Як твердило древнє повір’я, на Здвиження всі земні гади виходили з нір та криївок своїх і сповзались до місць Сили. Бувало, волхви ці місця й знаходили завдяки вересневим зміїним соборам.

Пекич посохом відгорнув зарості медуниці, підняв придорожнє лопушиння. Так і є. Незлічиме гадюччя вилося до горба живим потоком.

«Скільки живу, ще такого не бачив», — похитав головою Волх і собі рушив до капища. Він ще раз переконався, що Тітіру недарма зовуть Зміївною.

«Її тепер свято, її час, — зрозумів жрець. — Значить, і яснобачення в неї погострішало. Може, й підкаже щось корисне».

Перед тим як рушити далі, передбачливий Пекич відчепив від пояса маленьку мідну пляшечку з ясеневим соком, що мав здатність зачаровувати змій, натер собі ним руки і ноги. При тому він проспівав закляття від гадючих укусів:

Гальця-цепка тарагай, Від стежини колом згай, Чуро-чуро, колоправ, Згинь перед стовбучих трав. Дід Бобрець тебе ізги, Згинь на нижніє луги.

На самому горбі так рясніло зміями, що до капища важко було підібратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужі-цепичі та сарпи встеляли землю поміж березами, немов виповзле коріння рушило в мандри. Здавалось, саме повітря налякано зміїним походом: вітерці та протяги повтікали з горба, дерева завмерли, позникали і птаство, і комашня. А ще двічі народжений відчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земні навідали перед Здвиженням старе капище.

Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божниці, тричі вклонився ідолові, проказав молитву до Живи, сімома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерів від побаченого там. На пласкому, широкому як стіл, требищному камені, просто перед лялею[42] звивала кільця величезна змія. Товщиною вона перевищувала пересічну гадюку більш ніж утричі. Срібляста мережка, що нагадувала рунічні письмена варягів, прикрашала білу луску небаченого гаспида. Тітіра сиділа з краєчку і дивилась на гостя крізь примружені повіки. Немите волосся її настовбурчилось, косми стирчали, немов промені темної корони.

— Добридень, Тітіро, — видавив з себе Волх, не відриваючи погляду від могутнього зміїного тіла. «Гадюча цариця!» — здогадався він.

— І тобі добро, відуне, — відповіла Зміївна. — Бачиш, до мене на свято неньо завітали. Сидимо з ненею, про те й про се собі теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.

— Й що ж казала про мене… неня? — Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.

— Що ти нечемний.

— Через що?

— А навіщо намазався ясеневою витічкою? — Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. — Пхе, яке бридке. Добре, хоч часником не натерся.

— А що ще казала?

— Катма в тобі їжака, каже.

— Їжака?

— Твердості їжачої, — зійшла до пояснень причинна. — І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак — не буде так!»

— І се є зле?

— Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.

— Хіба?

— Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.

— І хто ж тепер у лісі пан?

— А нікого нема, — хитро вищирилась Тітіра. — Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто[43]. Геть всі-всі повтікали.

— Від кого? ВіД чого?

— Не стомився стояти? — ухилилась відповісти Зміївна. — Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі, чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

— Ти не їжак, не їжак… — зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

— Я Волх, прагну відати