Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— А хіба ж не відаєш?

— Якби відав, то не йшов би сюди.

— То провідай, — за сичанням людської мови вже й годі було почути. — Відкривається його шлях…

— Шлях Богомола? — уточнив двічі народжений. — Він нападе на нас, так?

— На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

— А як це зробити?

— Жертву… велію жертву… — розібрав Пекич.

— Й чим саме радиш жертвувати? — Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. — Скажи мені, чим?

— Закрий один шлях, відкрий інший, — сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. — У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.

— Такого не буває, — недовірливо всміхнувся Пекич. — Жертва без певної втрати не чинна.

— Про те не бійся, про те не хвилюйся, — й собі всміхнулась Зміївна. — Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.

— Світ на тому стоїть відвіку.

— Серединний світ — драбина, хтось угору — хтось в долину, — заспівала Тітіра. — Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.

Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:

— Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.

— Так що саме чинити маю? Повідай…

— Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! — заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.

Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.

Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?

Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок — і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.

Певно боги попередили чорнобородого про її намір, тому що він не зробив фатального кроку. Крем’язень відкинув палицю, підніс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:

— Знахур я і зелійник знатний. Можу її, — кивнув на Риску, — полікувати.

Як і більшість вихідців з Імперії, він не вимовляв «ж». Тому замість «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спірка почула таке біля мирної ватри, вона б довго сміялась.

Але тепер було не до сміху.

— Стій, де стоїш, — озвалась Доброслава. — Скільки вас у городищі?

— Єсм я єдин.

— Якщо збрехав, ми тебе вб’ємо.

— Єсм я єдин, — повторив чорнобородий.

— Сховай нас. Дамо тобі срібла, злата, — запропонувала онука Горана.

Візантієць кивнув, махнув рукою. Мовляв, ідіть за мною.

Спірка і Доброслава перезирнулись. Вони зрозуміли одна одну без слів. Чужинець в жодному разі не заслуговував на довіру. Але вибирати не приходилось. Переслідувачі могли з’явитись тут кожної хвилини.

Дівчата знов підхопили руду попід пахви й понесли за Макарієм. Той зайшов до підкліту надбрамної вежі, відкотив там чималу брилу й пірнув до підземелля. Тут починалась складна система таємних лазів, котрим воїни з городища при потребі могли заходити в тил ворожій облозі. Видовбані у твердій скелі і сполучені з природними печерами, ці переходи опирались руйнуванню вже кілька століть. У вузькому лазі з Рискою виникли складності. Її прийшлось волокти нерівною підлогою, слідкуючи, щоби не роз’ятрити поранену ногу. Коли лаз перейшов у вертикальний колодязь, втікачкам знадобилась допомога Макарія. Утрьох вони затягли руду до великої сухої печери, що одним зі своїх розгалужень виходила на річковий крутояр.

Чорнобородий зиркнув на Рискину ногу, принюхався до рани, промимрив щось чужинською і поліз назад.

— Зрадиш — уб’ю! — крикнула услід йому Спірка. Доброслава заплющила очі й зашепотіла молитву до Берегині.

Макарій ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увірвався загін підлітків-верховинців. Візантієць знав кожного з них поіменно. Не одного із цих молодих горян він рятував від пітливої лихоманки, нагноєнь та гадючих укусів. Не одному єднав переламані кістки та виправляв вивихи. Навіть ті з них, котрих боги берегли від хоріб і травм, звертались до мага по амулети, приворотне зілля та волховські приманки. Підлітковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дідича Бойва, до котрого слали віру півдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостівен, що набавляло малому пихи. Бойв віддав ляшичеві засіку з вежею, що сторожила Нижній Язижський перевал