Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

хмарку. Ніби в ранковому маєві раптом закрутив вихор. Скоро Юсуф-баша зрозумів, що то був не смерч, а шляхом скакав вершник. Поряд на поводі біг кінь. Десь за версту від міста гонець спинився і, пересівши на запасного коня, погнав далі.

— О, Аллах, лихо насувається! — прошепотів комендант, піднісши руки до неба.

Єдиним правильним рішенням було перейняти гінця, щоб уникнути паніки в Узун-Кале. Юсуф-баша збіг внутрішніми сходами вниз, скочив на коня і під здивовані погляди охоронців погнав учвал до брами.

Люди на возах, вервечка яких тяглася в порт, уздрівши вершника в дорогому вбранні, котрий, нещадно стьобаючи коня, нісся від фортеці, звертали на узбіччя, поступаючись дорогою. Юсуф-баша встиг помітити на лицях іноземних купців страх, і це приємно лоскотнуло його самолюбство.

Якийсь час він гнав коня вздовж лиману, втративши з поля зору того, кого мав намір перейняти на шляху. Та ось з-над верболозу вихопився хвіст куряви, почувся кінський тупіт, і по хвилі з-за закруту дороги вигулькнув вершник. Осідланий кінь, що скакав на поводі поруч, був укритий піною. Огир під вершником також був у милі. Не одразу впізнав комендант у гінцеві Абдулатипа — заступника начальника казікерменської яничарської орти. А впізнавши, натягнув повіддя і зупинив свого жеребця. Він уже й без слів знав, що на Узун-Кале насувається лихо. Збагнув також, що суне воно з Казікермена. Найстрашніше було те, що турецьке військо, яке недавно ще квартирувало в місті-фортеці, з’єднавшись з ордою, подалося в Молдавію, а з тим — на германця. В Узун-Кале зосталася тільки невелика залога, та ще п’ять команд військових моряків на галерах. Якщо неприятель буде такий числом, як торік, то фортеця при підтримці з моря вистоїть. Якщо ж більше… О, Аллах!

Яничарський плащ Абдулатипа тільки здаля ввижався білим. На ньому знати було руді плями крові; рідкобороде лице яничара, на якому вгадувалися ефіопські ознаки, чорніло від пилу й утоми. Тільки великі очі божевільно поблискували.

— Аллах послав нам страшні випробування! — прохрипів гонець, спинивши коней. — Гяури! Ози-Зучем[18] пливуть. А може, вже й лиманом… Багато їх!

Хоч і передбачав Юсуф-баша лиху вість, але від слів яничара, а ще більше від його вигляду, пополотнів. Він уперше подумав про дітей і жінок, потім про коштовності, що сховав у амфорах з оливковою олією. За кілька днів він мав повантажити амфори на одне з суден та в супроводі старшого сина Аліма відіслати в Самсун до батька. Надійнішого місця для збереження скарбу він не знав. “Шайтан перейшов дорогу”, — подумав баша, а вголос запитав:

— Скільки їх?

— Багато! — повторив гонець. — Тисяч із п’ять. Казікермен зруйнували, арсенал, гармати, галери забрали, капудан-агу полонили. О, горе нам! Падишах звелить відтяти нам голови! — Яничар закрив руками обличчя, а коли відтулив їх, то в очах уже стояли сльози. — Вночі напали… Там, — показав канчуком назад, — скачуть ще двадцять наших. Тільки я один зміг витримати без сну і відпочинку ніч, день і ще ніч. Двоє загнаних огирів конають на дорозі.

Юсуф-баша завважив, що обидва коня дрібно тремтіли, ніби від холоду. Вигляд знесилених тварин і людини, яка ще більше боялася, ніж він, хоч як дивно, заспокоїв башу.

— То невірні залишили Казікермен? — запитав він.

— Так. Ми послали гінця до Перекопської орди… Юсуфе, я зробив усе можливе, щоб попередити… Замовиш за мене слово перед візиром?

Юсуф-баша подумав, що вчинок Абдулатипа справді неоціненний, але відвага його мала ще один стимул. В Узун-Кале служили два його брати — теж яничари. Він подумав, що вони з Абдулатипом хоч і не товаришували в часи, коли охороняли султанський палац, але й не ворогували.

— Не хвилюйся, друже, — мовив баша. — Там, на горі, самі винні, що оголили казікерменське укріплення. А тепер треба рятувати наше місто. — Проте він не поспішав повертати коня. Мить поміркувавши, мовив: — У такому вигляді тобі з’являтися не можна. Паніка-бо почнеться. Отож сховайся у верболозах, розсідлай коней, умийся. Мої люди привезуть тобі поїсти і свіжий одяг.

По цих словах Юсуф-баша повернув білого жеребця, подивився на мінарет, який виднівся з-над зубчастих стін фортеці, тоді опустив очі долу і прошепотів:

— О, Аллах, великий, могутній, дай розум і силу витримати! Не приведи невірних в оселю нашу!

У порту комендант розшукав огрядного грека — власника судна і земляка з Самсуна — та повідомив його про те, що скоро має статися.

— Ти завтра збирався, — мовив він. — Вирушиш сьогодні. Захопиш амфори для мого батька, про які я тобі казав, і всю мою сім’ю. За дві години щоб вас тут уже не було.

— Я ж домовився з урусами про пшеницю, — забідкався гендляр. — Рабів мало; навантажити нікому.

— Будуть помічники, — запевнив комендант.

По двох годинах каравела грека Дигерменджі з Самсуна, в трюмі якої поміж великих лантухів із збіжжям стояли ще з півтора десятка амфор з оливковою олією, взяла курс на південний схід. Коли вона зникла за обрієм, комендант Узун-Кале наказав дати сигнал на галери та скликати всіх начальників яничарських підрозділів.

Зібрання відбулося в замку, що ховався за високою кам’яною стіною з баштами. Власне, це був другий ярус укріплення. Перший являв собою зубчасті фортечні мури, з бійниць яких визирали жерла гармат. Кіптява на білому камені бійниць свідчила, що мешканцям Узун-Кале не раз доводилося витримувати облогу. Довкола фортеці більше як на три версти тягнувся земляний вал заввишки у п’ятнадцять і завширшки в п’ять саженів, обкладений каменем. З лиманом і морем фортеця сполучалася вузькою дорогою.

— Найвірогідніше, — мовив комендант, — що гяури висадять частину війська на берег і пустять в обхід укріплення, а друга на суднах зайде в гавань, і, отже, штурм вони почнуть зусібіч. Півсотні наших важких гармат і півтисячі стрільців, схованих за стінами, можуть протистояти натиску, але не довго. Ворог, якщо вірити достойному Абдулатипові, численніший від нас разів у десять. Допомоги