Читати книгу - "Зневажаючи закон"

він добре знав, як проїхати туди машиною. Щоправда, їхати довелося б важко й повільно, тим більше що не мав права ввімкнути фари.

«Фіат» котився обережно, хилився і підплигував там, де випиналося коріння, в машині щось гарчало, рипіло й скреготало. За якихось три чверті ліс зненацька розступивсь. Очі, вже звиклі до темряви, вгледіли блискучу поверхню води. Водій полегшено зітхнув і виїхав на самісінький берег. Потім вийшов і знову довго прислухався й озирався на всі боки: ану ж і тут десь причаївся рибалка або браконьєр, лісник чи інспектор рибнагляду?..

Нарешті, впевнившись, що навкруги нікого немає, він витяг з багажника труп, розв'язав, розвернув брезент і на ньому потяг тіло піском до самісінької води. Потім зіштовхнув свою жертву у воду, в очерет, обличчям униз і довго спостерігав за тілом. Небо на сході пояснішало, залунали перші пташині голоси. Час був повертатися додому — і якнайшвидше. Водій згорнув брезент і замислився: що з ним робити? Везти до міста це закривавлене шмаття не хотілося. Зрештою він відійшов берегом метрів на сто-сто п'ятдесят, вибрав місце, де очерет був найгустіший, і вкинув згорток туди. З берега нічого не було видно, важкий пакунок хлюпнув у воду і, мабуть, одразу пішов на дно. Водій ретельно оглянув багажник — скрізь було чисто. Він повернувся на місце вбивства. Каміння й гілки наче й лежали тут завжди. «Фіат» виїхав з лісу. Додому водій потрапив на початку четвертої години.

Лісничий Станішсвський крокував швидко й упевнено, його супутник, стажист із управління лісового господарства, часом не встигав за ним. Помітивши це, лісничий уповільнив ходу, хотілося побалакати з хлопцем. Точніше кажучи, кортіло перевірити: чи ті чиновники з управління знову підкинули йому нетямущого йолопа, а чи хлопець путящий і справді розуміється на справі? Цього разу йшлося про торф.

— Вам ніколи не доводилося шукати торф? — ніби зичливо спитав він, виймаючи з кишені люльку й кисет із тютюном. Вони зупинилися під старим дубом перепочити.

— Ні, — збентежено відповів стажист. — Доведеться цілком покладатися на вас, як на господаря лісу. Я ж тільки-но після навчання і ще не маю практики.

Зачувши таку щиру відповідь, лісничий подобрішав і відмовився від наміру підкусити новачка. Хлопець, хоча й з Варшави, але кирпу не гнув. Оскільки ж усе, що стосувалося торфу, старий знав до найменших дрібниць, то вирішив трохи поглибити освіту молодика.

— За два кілометри звідси, — сказав він, — є невеличкий ставок, що обріс вільшиною, берізками й осикою. Довкола широка смуга грунту, багатого на перегній; там була колись драговина. А якщо вам невідомо, що таке драговина, то бажаю, щоб вам ніколи не довелося пересвідчитися в цьому власними ногами.

В стажиста була буйна уява, тому перед його очима миттю постала картина: навколо булькоче смердюча трясовина, яка засмоктує його, засмоктує… Він аж здригнувся.

— Коли б отаку ділянку розрізати зверху вниз, то ви побачили б кілька пластів, прошарок на прошарку, наче торт, потім воду, а вгорі — два види торфу.

— Чому два? — зацікавився стажист.

Станішевський випустив хмарку диму й трохи погордливо сказав:

— Нижній ще не перетрухлявів, а верхній порепаний. Більш нічого вам про це знати непотрібно. Бувають, щоправда, й суцільні торфові пласти, від низьких до високих, але тут їх немає, то й займатися ними нам ні до чого. Ну, хіба що вас призначать в інший район, але це вже мене не стосується. А скажіть, ваш директор і досі їздить чорним «мерседесом»?

Перехід від торфу до директора був настільки несподіваний, що хлопець на мить розгубивсь. Потім замислився, силкуючись пригадати колір і марку директорової машини, але марно. Юнака не цікавили речі й проблеми, що виходили за межі його інтересів. І все-таки він відповів, що директор змінив «мерседес» на «вольво», здається, зеленого кольору. На його думку, директори часто змінюють машини, бо коштів на це їм не бракує.

Потім вони йшли лісовими стежками, що їх Станішевський безпомильно знаходив у дедалі густішому чагарнику і височенних папоротях. Молодий стажист десь почув, ніби в папоротях водяться кліщі, що перелазять на людину й забираються під шкіру, звідки їх дуже важко видобути. Тому він сховав руки у кишені і крокував уперед — начебто й безжурно, хоча насправді був наляканий. Раптом лісничий спинився, хлопець з розгону наскочив на нього, перепросив і став обабіч, відсапуючись.

— Ось той ставок, — промовив Станішевський і показав рукою.

— Еге ж, і справді ставок, — погодився хлопець; хоча за очеретом він нічого не бачив, але повірив на слово.

— Ходім.

Біля ставу вони вирішили перепочити. Перед очима легенько погойдувалось дзеркало води, над якою зі свистом проносились чирки, а десь прогудів ґедзь. Лісничий показав рукою: торфовий пласт, і стажист знову повірив на слово, оскільки бачив лише ліс і траву. Колеги смачно покурили — один люльку, другий сигарету, послухали, як співають птахи й шурхотять лискучими крилами зелені бабки. Нарешті Станішевський сховав люльку й уже хотів був підводитись, як раптом щось привернуло його увагу.

Вітер доносив сморід з лівого боку, від берега. Вони пішли в тому напрямку, й за якусь мить лісничий помітив у очереті щось темне й видовжене. Вони наблизились до самого берега. У воді безсумнівно лежав потопельник. Хлопець боявся трупів, особливо вночі, але зараз іншого виходу не було, він мусив допомагати лісничому. Виламавши дрючки, вони удвох витягли тіло на пісок, перевернули догори обличчям. Видовисько було таке страшне, що юнака аж ізсудомило, а Станішевського, хоч він багато бачив у житті, охопило бажання негайно втекти з лісу, якнайдалі від ставу.

— А що робити, — похмуро сказав він, — як треба, то треба.

Намагаючись не торкатися тіла, він спробував дрючком перевірити, чи немає в кишенях документів. Нічого такого він не знайшов — папір міг розмокнути у воді і пристати до підкладки. Але в піджаку безумовно нічого не було, а на руці явно бракувало годинника. Лісничий випростався, запалив люльку й сказав хлопцеві, який уже трохи прийшов до тями:

— То що робитимемо? Я піду по міліцію, а ви побудете тут чи?..

— Нізащо в світі! — скрикнув стажист. —