Читати книгу - "Зневажаючи закон"

— Пройдете лісом кілометрів зо два, вийдете на шосе, а там уже попутною машиною дістанетеся до містечка. Комісаріат на ринковій площі.

Стажист трохи подумав, потім несміливо запропонував:

— А чому б нам не піти разом? Адже цей… нікуди не втече.

— Йдіть уже, йдіть! Ач, який мудрагель. Я знаю, що роблю.

За інших обставин лісничий не дозволив би собі звертатися так до представника лісового управління, хоча той іще шмаркач… Ну, нічого. Зараз лісничий розумів, що лише безкомпромісний наказ може змусити хлопця до дії, інакше той упаде в істерику; та й що тут дивного — хіба часто бачиш трупи, та ще й такі?

Стажист гайнув лісом навпростець, потім пішов стежками, якими вони сюди прийшли, — трава ще не встигла піднятись, отже, стежки було неважко помітити. Лісничий уважно оглянув труп — чи не впізнає знайомого, мешканця котрогось близького села або містечка. Проте ні зростом, ані вбранням, ані тим, що лишилося від обличчя, небіжчик нікого не нагадував. Брак гаманця й годинника начебто свідчив про пограбування, але померлий міг взагалі не носити годинника, а гаман міг просто піти на дно. Цікаво, навіщо ця людина прийшла до дикого, всіма забутого ставка? Як вона спіткалася з грабіжником і вбивцею саме тут, наче той умисне на неї очікував, щоб пограбувати і вбити?..

— Дивно, — пробурмотів Станішевський. — А може, вони домовилися тут зустрітись? Але навіщо, хай йому чорт?!

Він уже не сумнівався, що цю людину вбито. Якби вона викинула на берег звичайного потопельника, його обличчя не було б таким спотвореним. Думаючи про це і розглядаючись довкола, лісничий пожалкував, що не прихопив рушниці чи бодай пса, що він завжди робив. Але останнім часом у лісі було спокійно, а до ставка так далеко, тож кому б спало на думку…

Аби не чути смороду, лісничий відійшов на кільканадцять кроків, сій на пень і знову закурив. Хотілося їсти, але, сягнувши до кишені по хліб і сир, він одразу відмовився, бо не зміг би проковтнути шматка. Лишалося терпляче чекати на міліцію.

Приїхали поручик — начальник комісаріату — й сержант. Лісничий знав обох, доводилося зустрічатись у справах браконьєрів. Водій лишився в «газику» на шосе, а стажист провів міліціонерів до берега.

— Утопився? — спитав поручик, вітаючись із лісничим.

— Навряд…

— Де він…

— Лежить он там, — кивнув лісничий. — А спершу лежав у воді — ми його витягли на берег.

Усі підійшли до мерця. Сержант став навколішки і натяг гумові рукавички. Нашвидку обмацавши тіло й вивернувши кишені, він нічого не знайшов. Коли ж перевернув труп долічерева, всі побачили, що піджак прорваний або прорізаний ножем. Сержант торкнувся хребта, провів по ньому пальцями й сказав:

— Хребці переламані. Так наче він упав з великої висоти… Або хтось його добряче потяг ломом чи палицею. Та ще і обличчя… Маєте рацію, пане Станішевський. Він не втопився. Треба негайно повідомити Варшавське управління.

— Піду до машини, — сказав сержант. — Зв'яжуся з комісаріатом, нехай повідомлять Варшаву.

— Не забудь попередити, що це вбивство! — нагадав поручик. — Бо до звичайного потопельника вони не поїдуть.

З Варшавського управління прибув майор Щенсний разом із слідчою групою. Лікаря вони не знайшли, але вирішили, що обійдуться й так, бо все одно потім доведеться робити розтин. Блакитний мікроавтобус зупинився на шосе біля «газика», сержант повів групу до лісу, а обидва водії жваво обговорювали свої автомобільні справи.

Щенсний прискіпливо випитував лісничого, де лежав труп, у якій позі, як глибоко був занурений у воду тощо. Потім обдивився тіло — рани на обличчі, на спині, підвівсь із колін і розглянувся довкола. Поручик Маньковський із слідчого відділу спитав:

— Не тут, правда?

— Гадаю, ні, — відповів майор Щенсний. — Пошукайте-но слідів якогось транспорту. Крізь цей чагарник він, мабуть, не продирався, може, з іншого боку… Або… — Майор урвав, його вузькі чорні очі помітили в очереті щось темне; труп спочатку лежав за сто-сто п'ятдесят метрів звідти.

Щенсний пішов туди, за хвилину підкликав поручика й фотографа. Вони насилу витягли з води напівзатоплений довгастий згорток, скручений мотузкою.

— Невже ще один труп?.. — пробурмотів Маньковський.

— Ні. Надто легкий, це, мабуть, лише брезент. Слідчі розгорнули брезент на піску.

— Надішлемо на аналіз. Але це свідчить, що хтось привіз труп у брезенті, а потім позбувся й того, й другого. Просто вирішив викинути брезент трохи далі. — Щенсний підійшов до лісничого, який розмовляв з начальником комісаріату. — Ви маєте добре знати ці ліси. Яким чином можна дістатися машиною на цей берег?

Станішевський закусив губу, потім хотів був уже відповісти, що такого шляху, власно кажучи, не існує, коли раптом хтось із групи помітив сліди коліс. Вони, щоправда, ледь видніли, а на самому березі були зовсім затерті — може, зумисне? — однак далі, між деревами, ставали набагато виразнішими, особливо на порепаному корінні, що де-не-де вигиналося над землею.

— Ходімте тим слідом, — вирішив майор, запрошуючи фотографа, поручика Маньковського й сержанта з комісаріату. Лісничий приєднався до них, занепокоєний повідомленням про таємничий автомобіль, що нібито шастав його володіннями.

Це відбувалось о шостій вечора за літнім часом, тому сонце стояло досить високо. Група йшла слідами коліс, які інколи зникали в траві, потім знову з'являлися на піску або корінні.

— Він мусив їхати повільно, бо його добре підкидало, — зауважив сержант. — І, напевно, віз труп у багажнику. Не на сидінні ж, правда?

— «Фіат-125», — додав поручик. — Покришки майже нові. Сліди виразні й ведуть туди й назад.

За півгодини лісничий, який досі ввесь час розглядався навкруги, звернувсь до Щенсного:

— Здається мені, він їхав до Урочища.

— Де це?

— Невелика галявина, добре прихована в лісі. Переказують, у давні часи, ще за язичництва, там був вівтар Святовида чи якогось іншого бога, я на ньому не розуміюся. А дехто твердить, ніби там була гробниця славетних слов'янських вождів. Нині там, звичайно, нічого немає, лише кілька