Читати книгу - "Велике плавання"

шкатулки, де лежить карта. Ключ від неї висить завжди у мене на грудях.

— Ви ніколи не залишали шкатулку відкритою, месіре? — спитав я.

— Лише одного разу, — відповів адмірал, — я залишив випадково ключа в замку. Це було у день першого серпня, коли я йшов до обідні. Але тоді на кораблі не було нікого, крім вартових і, повернувшись, я пильно оглянув шкатулку. Певно, до неї ніхто не приторкався, бо всі папери були складені так само, як я їх залишив. Пробач мені, дитино, ще раз і йди з миром.

Я зійшов на палубу такий збентежений, як ще ніколи у своєму житті.

Тоді ж я почав шукати Орніччо, щоб розповісти йому пригоду з картою, але йому було зараз не до мене.

Вранці цього дня вартові розбудили екіпаж звісткою, що корабель наш перебуває у морі плавучих водоростей. Вони утруднювали хід судна, і адмірал наказав, щоб матроси стояли на носі з гаками і відштовхували водорості з шляху корабля.

Протягом кількох годин, які я провів у каюті адмірала, наше становище набагато погіршало.

Ще в Генуї я бачив картину, на якій зображено нещастя корабля, що потрапив у владу велетенського спрута. Матроси сокирами рубають його кінцівки, що звиваються, але замість них одразу ж виростають нові. Ось у воді борсається матрос, якого схопило чудовисько, ось на палубі, напівзадихаючись, капітан бореться зі спрутом.

Саме таку картину являв зараз і наш корабель. Водорості перетинали шлях, неначе величезні канати. Вони, немов розумні істоти, обплутували стерно і бічні весла і доводили нас до відчаю.

— А нумо, Франческо Рунні, — долинув веселий голос мого друга звідкись знизу, — роздягайся і йди сюди до нас на допомогу!

Орніччо, Себастьян Рокк, Хоакін Каска, Хуан Роса і ще кілька молодих матросів, роздягнувшись, на канатах спустились на воду перед носом корабля і сокирами рубали водорості.

Я негайно скинув з себе одяг і пішов допомагати їм.

— Раз-два! — командував Орніччо, і ми здіймали і опускали сокири.

Хоакін Каска, високо підносячи сокиру, люто рубав водорості, і несподівано рідина, що наповнює їхні стеблини, бризнула йому просто в обличчя.

Мимоволі ми опустили сокири і почали шепотіти молитви, бо все це скидалося на боротьбу святого Георгія з драконом.

— Це і є, друзі мої, страшне Саргассове море[48] що стало на заваді португальцям і примусило їх повернутися в Європу! — стоячи на шкафуті[49], голосно промовив адмірал.

Звичайно, я надто недосвідчений, щоб осуджувати або навіть обговорювати вчинки адмірала. Але мені здалося, що в таку мить не слід було б нагадувати бідним людям про повернення в Європу. Тим більше, що лише двадцять днів тому пан доброзичливо прислухався до розмов матросів про португальських капітанів, які заходили далеко на захід від Азорів. Та й сам він розповідав, що 1484 року, коли перебував у Португалії, він одержав такі відомості.

Приступивши так палко до роботи, через дві години ми вже ледь піднімали сокири, і корабель борсався, як муха в павутинні. За наказом адмірала стерновий намагався тепер спрямувати судна в прогалини, де було менше водоростей.

Матроси шепотіли по кутках. Я бачив, як Хуан Яньєс Кріт переходив від гурту до гурту.

— Це останнє місце на землі, куди забирався корабель сміливців, — казав він. — Далі починаються жахи і пекельна безодня, з якої нікому нема вороття.

— Гей ти, проповіднику! — гукнув йому Орніччо. — Прикуси-но свого язика і краще йди нам допоможи. Хуан Родріго Бермехо, Саньєт, Бастідас, ідіть до нас! Ви старші люди, і ці чудовиська злякаються вас швидше, ніж таких хлопчаків, як ми.

Я знав, як любили мого друга на кораблі, і чекав, що на його поклик негайно відгукнуться кілька чоловік. Але, мені на подив, на судні запала могильна тиша.

— Краще ти, лігурійцю, притримай язика, — відповів нарешті Хуан Родріго Бермехо з Тріони[50], — бо ти, як і твій адмірал, накличеш на нас лихо!

— Чому ти так говориш про адмірала? — накинувся на нього Хуан Яньєс Кріт. — Наш шановний пан буде сміливо продовжувати свій шлях. Він втратить половину екіпажу, але виконає все, доручене йому королевою. Це дурні і боягузи відступають, а сміливі люди завжди йдуть уперед.

До адмірала, що проходив мимо, донеслися матросові слова, і він зупинився, задоволено прислухаючись до розмови.

— Як тебе звати, молодче? — звернувся він до могерця.

— До ваших послуг Хуан Яньєс з Могери, ваша вельможність, — хвацько відповів той.

— Спустись-но вниз і поклич до мене теслярів, — сказав адмірал. — З тебе коли-небудь вийде добрий капітан, і ти ще командуватимеш каравелою.

— Це станеться швидше, ніж ви гадаєте, — похмуро пробурмотів Хуан Яньєс Кріт, спускаючись у трюм, але тільки я та Хуан Роса чули його слова.

— Я знаю цього молодчика, — сказав Хуан Роса, — він з наших країв. Я пам'ятаю, він торгував шкірою. Потім він розбагатів і відкрив шинок. Але хлопці з Могери чомусь не поладили з ним і спалили його дім до тла. Він ледве врятувався, але залишився голий-голісінький. Половину Могери він запроторив до в'язниці за підпал, а сам вирушив у плавання, але я гадаю, що ця людина ще випливе на поверхню.

Ми знемагали в боротьбі з водоростями, і все-таки наш корабель посувався вперед все повільніше і повільніше. Бачачи марність наших зусиль, адмірал наказав, щоб ми на кілька годин пішли відпочити, та Орніччо, а після нього і я відмовились від відпочинку.