Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

зовнішнього світу зливалися, як вода в долину, в його нутро. Адже мався під ту сокровенну хвилю таки долиною. Тоді порожнеча суб’єктивувалася й думав про те, що найдивніше прокляття людське — бути часточкою юрби, а водночас завше самотнім, — і це також мав за образ порожнечі. Так само: знайти собі пару чи не знайти — порожнеча від того не зникає; сховати в собі те, що спричиняє сором, чи щиро покаятися — порожнечі й це не покриває. Бо вона таємна й темна ріка в нас — тік тієї непевної матерії, яка збурює енергією до чину, оповивши ту цукерку в обгортку облуди. І ми кидаємось у світ: здобуваємо, воюємо, будуємо й ламаємо, поринаємо у пристрастях, справах і зачинах — і все оббризкуємо з пульверизатора запашним одеколоном. І це певною мірою можна уподібнити до польотів наших героїв. Але настає мент — і ми зупиняємось. І відчуваємо довкола прозоре туге повітря, яке тече на нас від землі та неба, бо і є ферментом їхнього з’єднання, й оповиває оболонкою, в якій ми задихаємося, бо до нас знову приходить порожнеча. І це чинить нас на коротку хвилю мудрими. І тільки в цій мудрості шукаємо втіх для втомленої душі, бо нелегко їй змагатися зі звіром нашого фізичного єства.

Тоді згадуємо те, про що ніколи не довідаємося: є воно насправді чи нема, всемудре воно й милостиве чи жорстоке й немилосердне. Але воно вчиняє одне: вкладає нам до душі зерня й уміє запевнити, що те проросте. І чи облуда це, чи ні, ми також ніколи не довідаємось. Але стояти на одному місці, поринаючи в порожнечу, вже не можемо, бо ноги несуть нас дорогою, яка, можливо, є тим, про що знаємо, але збагнути не можемо. І хоч дорога не раз чиниться для нас образом таки порожнечі, в глибині душі починаємо в те не вірити. Бо кожний має серце, а серце — це і є зерно, тож де зерно, там кінець фатуму — і це істина, якої не заперечить ніхто.

Фрагмент четвертий
Комп’ютерна Діва
1

Людина самонадіяна, і це перша ознака її глупоти. Визнаю свою глупоту і я, автор, бо, розгадуючи химерну історію свого приятеля, професора історії Миколи Лика, та його роду, навіть за безпосередньої в ній участі, я думав, що взяв козу за роги. Отже, вчинив самонадіяно, відтак ту історію завершив передчасно, навіть надрукував її як закінчений твір. Але минуло всього два роки, коли ж в одному із снів з’явилися до мене мойри, всі три, розгнівані не в міру, й гостро виказали мою глупоту. І це тому, що дійство, яке вчиняє письменник, зовсім не є його персональною заслугою, і хай не дере від того носа, бо насправді то чин мойр і їхньої волі, а я лишень нікчемний передавальний механізм, хай і в живому тілі. При цьому мойри застерегли, щоб я не дуже покладався на власний розум, бо він нікчемний і нікудишній, а загалом тут перевищив, по-бюрократичному заявила Ляхесис, свої повноваження. Фраза жахлива своєю дубуватістю, але я, бувши застрашений у тому сні, не посмів дорікнути Ляхесис, бо й справді, що я таке перед їхньою величністю?

Завершивши розписа фрагментів із сувою мойр (тоді їх виявимося, як і мойр, три) і самонадіяно поміркувавши про здійснений фатум, ми обоє з Миколою Ликом, сумнівним княжим нащадком, заспокоїлися, а що за цей час устигли один одному достатньо набриднути, то й не зустрічалися довший час, навіть не телефонували, бо взаємно, так би мовити, вичерпалися.

І тут раптом цей сон. Явилися ж мені мойри як належить: у коротких туніках та сандалетах зі своїми атрибутами: кужелем, терезами, ножицями та сувоєм папірусу, але його переді мною не розстеляли, бо то була б найлегша річ: переписати те, що вони собі зафіксували, хоча я давньогрецької не знаю; про письменність же мойр і чому їм потрібно використовувати мого типу писак, скажу трохи далі. Тут же зазначу, що чого в снах не буває — з їхньої волі я те давньогрецьке викрутасне письмо міг би й прочитати, але волі від них не дістав. Однак ранесенько, щойно вдарило в мої шибки сонце (а так прокидаюся), швиденько сів до столу й мусив ставати їхнім механічним писарем, однак несподівано виявив, що писати поки що нема чого, бо напрямних указівок не дістав, бо, прокинувшись, тільки запам’ятав їхні розмиті óбрази, а ще те, що вони мені гостро дорікнули за самовпевненість. Однак, бувши загалом чутливий до таких речей, тобто до спілкування не з ким, а з самими богинями, та ще й дочками Ночі, також богині на ім’я Нікс (правда, Платон писав, що мойри — дочки божества неминучості Ананкс, що мені досі більше подобалося), я вирішив перебудуватися й повірити, що вони таки поріддя Ночі. Тому знову повернувся до ліжка й дозволив собі довше, ніж звичайно, полежати й обміркувати ситуацію. І здогадався, що, поки не бачився з професором Ликом, щось із ним могло відбутися мені невідоме, тим-то мойри й дорікнули мені за таку неуважність та байдужість. Тож щоб такі незбагненні речі висвітлити, я не влежав, а кинувся до телефона, щоб зв’язатися із приятелем, при тому вже твердо знаючи, що поява мойр стосується таки професора історії. І послав у простір своє телефонічне волання, хоча була лише сьома ранку, але ж не щодня приходять уві сні богині.

По той бік мережі почув сопіння, покашлювання й невдоволене дихання — так бувало завжди, коли Микола Лико сердився.

— Алло! — нарешті хрипко сказав, а коли я назвався, знову стало чути сопіння й покашлювання. — Знаєш, котра година? — буркнув.

— Скільки відаю твій розпорядок, — спокійно проговорив я, — ти, прокинувшись о шостій, лежиш до пів на сьому, тоді встаєш, застеляєш ліжко й сідаєш до столу, щоб подивитись у вікно, і цього тобі треба для остаточного просипу. Тепер ти мав би дивитись у вікно й милуватися пташечками, які мирно скачуть по гілочках.

— Що це тебе розвезло? — не вельми чемно сказав княжий (правда, сумнівний) нащадок. — Так рано й така кількість слів. Щось уже