Читати книгу - "У дзеркалі, у загадці"

Краще вдатися до фантазії.

Сесілія все енергійніше порпалася палицею в снігові.

— Я б залюбки пограла в «класики» між астероїдами. Або потанцювала на Місяці чи міцно вчепилася за якусь гарненьку комету и політала по всесвіту. Бо ж усе це і є небом, казав ти…

— Справді?

— Багато людей вірять у те, що після смерті потраплять на небо. Це правда?

Аріель тяжко зітхнув:

— Ви уже на небі. Саме цієї миті. Час уже припинити пусті суперечки. Зовсім не личить вам сваритися й вимахувати руками перед лицем Бога.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Ви приходите й відходите, йдете своєю дорогою і знову приходите. Те ж саме відбувається із зорями та планетами.

— Ля, ля, ля!..

Сесілія вдарила палицею об землю.

— Ти сердишся, Сесіліє?

Вона знала, ангел має рацію, але вважала, що має право трохи посердитися саме зараз:

— Ти тільки й знаєш, що видно говориш: людина є з плоті та крові. А ніхто з плоті й крові не може жити вічно. Це несправедливо, бо й мені хотілось би пострибати в «класики» поміж астероїдами якихось тисячу літ перед тим, як провести кількамільйоннорічні вакації на якійсь екзотичній планеті у далекій галактиці. От я й серджуся, що нам не дано жити вічно.

Вона злякано прикрила рот долонею. І звідки у неї взялося стільки слів?

— Ніхто не живе вічно, — сказав Аріель. — Навіть ангели на небі. Ангели не «живуть», а тому нічого не відчувають і тому не дорослішають. Про це ми вже балакали раніше.

Сесілія дивилася в землю:

— Гріх вам скаржитися, ніби не живете, самі ж бо цілу вічність пурхаєте собі поміж планетами та зірками.

— Так само й ти пурхаєш по пляжах у далеких країнах, коли спиш, — відповів Аріель. — Уяви, наче усе твоє життя тільки сон!

Сесілія стенула плечима:

— Якби такий сон тривав цілу вічність, та ще й був приємним сном, я проміняла б життя на нього. А чому надав би перевагу ти — людському життю тривалістю в декілька десятиріч чи вічному ангельському?

— Ні у кого з нас немає такого вибору. То й нема про що говорити. До того ж, мабуть, краще один-єдиний раз заглянути на небеса, аніж ніколи їх не побачити. Ті, хто ще не створені, не мають права на існування.

Сесілія обмірковувала останні слова Аріеля і врешті сказала:

— А може, вони б не захотіли, аби їх створили лише на одну коротку мить життя. А той, хто не існує, не знає, що він утратив.

Аріель промовчав. Несподівано він стрімко злетів догори і довго приглядався до будинку:

— Уже третя година. Нам слід поквапитись, доки вони не прокинулися.

Сесілія щодуху рушила вниз лижнею. Обіч неї пурхотів Аріель. Густі дерева не були завадою, бо Сесілія трималася лижні, а Аріель просто проходив крізь стовбури, ніби крізь стовпи туману. Ось, нарешті, вони видряпалися на останній пагорб до стодоли.

Аріель ухопив Сесілію за капюшон куртки:

— Ми не встигаємо обійти будинок й увійти з головного входу.

— Не встигнемо?

Та Аріель уже не зволікав часу на відповідь. Він міцно схопив її за куртку і підняв високо в повітря. Наступної миті вони пройшли крізь вікно й опинилися посеред Сесілиної кімнати. Шибка була ціла, Сесілія також. На ногах вона усе ще мала лижі, з яких почала капотіти на підлогу вода.

— Що вони скажуть, як ти думаєш? — прошепотіла мала, присоромлено показуючи на свої лижі та воду на підлозі.

— Я приберу, — запевнив ангел Аріель.

Сесілія миттю скинула з себе лижі і одяг, одягнула нічну сорочку і сховалася під ковдру. Вона бачила, як ангел із шаленою швидкістю поскладав її одяг і поклав назад у шафу, лижі і палиці притулив до стіни, а тоді кілька разів дмухнув на лижі та на підлогу, і вся вода зникла. Не залишилося жодного сліду, який би вказував на Сесілину мандрівку під місячним сяйвом.

— Класно! — вигукнула Сесілія і заснула.

8

Коли дівчинка розплющила очі, на стільці біля ліжка сидів тато.

— Котра година? — спитала вона.

— Сьома.

— Ти давно уже тут сидиш?

— Лише кілька годин…

Щойно зараз вона згадала про нічну прогулянку. Сесілія озирнулася по кімнаті. Жодного сліду. А може, це було не нинішньої ночі. Можливо, багато днів тому, просто вона добре не пригадує.

Дівчинка чулася слабшою, ніж будь-коли. Може, через прогулянку з Аріелем?

— Я не дуже добре себе почуваю, — сказала вона.

Тато взяв її за руку:

— Так воно і є.

— Який сьогодні день?

Тато глянув на годинник:

— 22 січня.

— Минув уже майже місяць від Різдва.

Тато кивнув:

— Зараз прийде мама з уколом.

— «3 уколом…»

— Так, вона у ванні.

— Як мені погано.

Тато стиснув доньчину долоньку.

— Я знаю, — тільки й мовив він.

Сесілія спробувала звести на нього погляд:

— Коли я виросту, буду вивчати астрономію.

— Це… так захопливо.

— Хтось мусить урешті-решт про все довідатися.

— Що ти маєш на увазі?

— Це я хвора, тату…

— Ти…

— …а ви ніяк не можете узгодитися з часом. Я маю на увазі, що мусить хтось довідатися, якими є усі речі. Не можна так жити далі.

— Наука завжди на крок відстає від істини…

— Ти віриш у ангелів?