Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

якого ми всі добре знали, жодною рисочкою не був схожий на того з поганенької фотокартки, що збереглась у Старого Корсара, але те хлоп'я, здавалося мені, завинило перед нами, бо хотіло відняти у нас нашого друга.

І в гой час, як у пристрасних, бурхливих, наче морський прибій, звуках, що народжувалися під його тонкими пальцями, Ян оплакував своїх удруге втрачених батьків, мені уявлявся малий норвезький хлопчик… Ось він спить, заколисаний погойдуванням корабля, під опікою кількох суворих моряків, розпачливо стискаючи в рученятах єдиного товариша, що лишився на згадку від його безхмарного, щасливого дитинства, — сірого оксамитового ведмедика. І ці люди, давно відірвані од тепла своїх далеких домівок, усвідомлюючи свою невмілість і непокоячись про це тендітне маля, що раптом опинилося серед них, як оте беззахисне поранене чаєня, не поставили тоді перед собою й перед ним необхідних запитань, не з'ясували нічого. Та вони й не могли зрозуміти, що там белькоче це дитя своєю мовою, для них зовсім чужою й незнайомою. Єдине, що могли вони зрозуміти, безсилі чимось допомогти малому, — це те, як кликав він тоненьким голоском свою матусю. Та цього звичного світу дитини, що складався з тата, мами, рідної домівки, світу ніжності й батьківського тепла, вони, попри всю свою добру волю, не могли створити для хлопчика на борту свого суворого корабля…

Дивлячись на Яна, я думала про його химерну самотню долю. Що снилося йому, маленькому норвезькому хлоп'яті, в ті страшні години? Чи в такому ранньому віці, у чотири роки, вже сняться рідні обличчя?..

Мені було сім літ, коли загинули мої тато з мамою, але минули ще довгі роки, поки я почала ночами нишком плакати в своєму ліжку, бо мені боляче було чути, як мої однокласники так просто й невимушено говорять про своїх батьків. І дивна річ, у спогадах я не могла їх розділити, моїх тата й маму. їхня обопільна щира любов ширяла наді мною, мов пташка миру й спокою, яких мені найбільше бракувало. Я знала з дідусевих розповідей, що мої батьки дуже любили одне одного. І в моїй уяві вони навіки лишилися ніжним, щасливим подружжям, і їхні рідні обличчя часто втішали мене у моїй самоті…

Я спитала себе, чи відчував Ян у глибині душі тугу за своєю незнаною батьківщиною?

«Треба буде колись спитати його про це», — подумала я.

В цю хвилину він грав один з пасажів симфонії Дворжака «З Нового Світу».

Хто знає, може й він, як вигнанці-емігранти, оспівані Дворжаком, теж оплакував свою втрачену батьківщину, стару Норвегію Гріга, Ланге, Мюллера та Шоберга?

Я знову бачу гори і долини, Якими бачив їх у ранньому дитинстві, Той самий вітер віє у обличчя. Дитинства голос це, в душі воскреслий…

Що згадував він зараз? Свою недосяжну північну вітчизну? Напівзабуті, стерті часом краєвиди, що лишилися в пам'яті чотирирічного хлопчика і потім раз у раз спливали в його мріях?..

Інгвільд на дозвіллі в задушевних розмовах розповідала мені про свій далекий край, і тепер картини норвезької природи часто пропливали переді мною: дерев'яні вілли-шале, темні ялини на схилах гір, запах випраної білизни і свіжого воску, ясноволосі жінки, запнуті сніжно-білими вовняними хустками, сліпучо-яскраві скандинавські весни…

Дитинства голос це, в душі воскреслий, Я слухаю його задумливо і радо. О! Я знайду собі притулок на ніч, Коли настане час вернутися додому…

А й справді: настане час, і Янові треба буде вернутися додому… Він піде від нас, як і прийшов, без всяких церемоній, помахавши на прощання рукою. У своїй незмінній куртці, недбало накинутій наопашки, піде так само просто, як і з'явився того травневого ранку, коли його ваговоз зненацька спинився біля школярки з велосипедом. Він усміхнеться востаннє, зникаючи за поворотом, так, ніби нічого не змінилось і завтра він знову займе своє звичне місце за нашим столом… Та ні, ми ще побачимо, як він ітиме широкою рівною ходою, прямуючи до свого дому!..

Далебі, так воно й буде. Якщо… Якщо тільки не виявиться, що Ян і той малий хлопчина з Нарвіка не мають нічого спільного між собою. Якщо тільки усе це не плід моєї фантазії…

Випадкова пісенька, зажурений вигляд, мрійливий чи меланхолійний вираз обличчя друга, — може й не було інших підстав для цієї зворушливої історії, яку я щойно створила в своїй уяві? Може, високий зріст нашого друга і білявий чуб, що їх ми вважаємо за скандинавські риси, — то від якихось добрих давніх предків з півночі нашої Франції, з тих сіл, де ви не пройдете й десяти кроків, щоб не зустріти на вулицях малих хлопчаків з волоссям, схожим на золотистий пісок чи солому…

Та все одно — настане час, і істина вийде на поверхню!

Але чи дуже я бажаю, щоб цей день настав швидше?

Уперше я виразно уявила собі, що Інгвільд може забрати Яна до Норвегії — назавжди! — і вже нічого не могла вдіяти: серце моє боляче і тривожно стислося.

Розділ п'ятий
Я ПРИСЛУХАЛАСЯ ДО КОЖНОГО ЗВУКУ,
ДО КОЖНОГО КРОКУ
НА ТИХІЙ БЕЗЛЮДНІЙ ВУЛИЦІ

Вона підійшла до мене в Булоні, недалеко від порту, на розі двох вулиць: Ламп і Національ. Як завжди, я йшла після занять з колежу з кількома дівчатками-однокласницями. Інгвільд зо мною не було. По понеділках вона поверталася на годину раніше, бо не вивчала латинської мови.

Не знаю, чи то був просто збіг обставин, а чи жінка, бажаючи поговорити зо мною віч-на-віч, довідалася про це завчасно, але вона вибрала саме цей