Читати книгу - "Фіолетові діти"

Ларо, хто така Чайка?

> Чайка — то Чаjка :)))) Якщо хочеш знати більше — їдь до Запоріжжя. Знайди Ангеліну.

Лара відключається. А я лишаюся в роздумах. Тепер, виходить, і в Арсенія міг бути мотив… Ну, мотив не мотив, а схильність до насильства, так це точно… Він дійсно — справжнісінький виродок. Ігор мав рацію…

Щось чималенько листів останнім часом на мою голову. І загадок…

Хто така ця Лара? Що за таємнича Ангеліна?

Розділ VII
1

Ниточки потроху сходяться докупи… І ведуть вони до славного міста Запоріжжя… Усі Мирославині «superhomo» — із запорізького дитячого будинку… У листі Альони теж сказано, що Арсеній сирота і приїхав із Запоріжжя… У листі загадкової Zirkи до не менш загадкової L@rи Сroft — знову Арсеній і Запоріжжя…

Що там за мутація така? А може… вони з одного і того ж дитбудинку? Треба поїхати туди і все з’ясувати. Знайти Ангеліну. Розпитати. Розгадка всього цього має бути. Це повинно пролити світло на смерть Альони.

Гадаю, можна буде взяти відпустку за свій рахунок.

Гюрза спочатку не хоче мене відпускати, але я вигадую історію про хвору тітку та пробую «натиснути на жалість»; як не дивно, мені це вдається. Мене відпускають на три дні. Часу повинно вистачити.

Потяг «Київ — Запоріжжя‑1» відправляється о 20 годині з копійками. Виходжу зі станції метро — вже геть темно. Темно і холодно. Падає чи то рідкий сніг, чи то загусклий дощ. Він неприємно хлюпає під ногами, перетворившись у рідку желеподібну сіро-буру масу. Я піднімаю комір пальта, натягую капелюшок на вуха, витягаю та одягаю шкіряні рукавички. І роблю крок, що наближає мене до таємниці…

Біля поїзда стоїть провідниця, побрязкуючи ключами. Схожа на товсту відьму, яка сторожить вхід до потойбіччя. Аж лячно… Але вона лише прозаїчно змірює мене міліцейським поглядом та ритуально-підозріло дивиться в квиток. Швидко прошмигую до теплої пащі вагону.

У купе нікого немає. Тільки тьмяніє світло під стелею. Сідаю біля вікна. Я люблю самотність. Люблю дивитись у вікно, коли потяг набирає швидкість. Вагон і справді здригається — вокзал та місто починають відпливати за вікном, залишаючись наче в минулому… Вкупі з холодом, мрякою та невизначеністю.

Раптом дзвонить мобільник та пробуджує мене з моєї задуми. Ігор?

— Привіт, сонечко, — трохи фамільярно каже він, — ти де? Вдома?

— Ні.

— А де ти проти ночі? Я хотів зайти…

— Я в поїзді. Їду до Запоріжжя, — не дуже охоче відповідаю.

— Куди? — стурбовано перепитує Ігор.

— До Запоріжжя!

— Ти що? Чому мені нічого не сказала?

— А що?

— Чого ти туди поїхала? Сама? — все більш обурюється Ігор. — Ти що, не могла мені сказати? Я б тебе відвіз! Ти що, не розумієш…

— Не гарячкуй. Я нічого такого…

— Нічого такого! Куди ти пхаєш свого носа? І навіщо?

— Ну, Ігорю… це вже зовсім… — я роздратовано вимикаю мобільника. Що це з ним? Накинувся на мене, мов я йому зобов’язана звіти писати про всі мої переміщення по планеті!

За хвилину він знову дзвонить:

— Ти де зупиняєшся? Може, мені приїхати? Я тобі допоможу. Знайти все, що ти хочеш…

— Дякую, краще не заважай…

— Ти знову образилась?

Ну, як на тебе не ображатися? Твої опікування робляться аж занадто нав’язливими.

А ця справа, вона… дуже інтимна для мене. Мені здається, що, упоравшись із таємницями, я відкрию щось важливе для себе. Саме для себе, вірніше, в собі…

Але всього цього я йому не кажу. Мовчу… Хай вважає, що я ображаюся…

2

Запоріжжя зустрічає передсвітанковою імлою, вітром та вогким снігом. Таксі везе мене по проспекту, що розгортається перед очима, як безкінечний брудний бинт. Місто ще спить, пласке і просторе, як хірургічний стіл, по якому ілюзорними скальпелями ковзають поодинокі авта.

Біля готелю «Інтурист» виходжу з машини, розраховуюся з мовчазним водієм, беру в руки багаж і прямую до входу. Готель, хоч і має застарілу совковську назву, всередині непогано відремонтований під «евро». На рецепсії фарбована білявка зі слідами безсонної ночі на обличчі та помади на губах мляво бере мого паспорта до рук і пробиває дані по комп’ютеру. Так, дійсно, реєструвалася через Інтернет, кімната заброньована. Позіхає. Підсовує картки для реєстрації. Ще раз позіхає, мрійливо задивляється у вікно, потім, неначе прокинувшись, повільно повертає мені документи.

Коли я віддаю заповнені папірці, то отримую на заміну вимучену посмішку: «Ласкаво просимо!» та ключі від кімнати.

Я підіймаюся на п’ятий поверх ліфтом, у якому змішався кислуватий запах цигаркового диму із запахом освіжувача для повітря невідомого хімічного складу.

Моя кімната доволі пристойна. Трохи прохолодно (чи то я змерзла дорогою?). Ставлю валізу в кутку. Роздягаюся й іду оглядати помешкання.

Є душ. Відкручую кран — вода тепла. Це гарна новина. У мене є нагода зігрітися. Що я і роблю.

Гаряча вода, що трохи боляче б’є по плечах, насправді швидко зігріває, зганяє втому та вранішню сонливість. Думки стають чіткими та логічними, як мікросхеми. Під їхнім пильним поглядом мої ще вчорашні бездоганні плани видаються трохи утопічними. Може, я даремно знехтувала допомогою Ігоря?

Але ж треба