Читати книгу - "Фіолетові діти"

з чогось починати. Після душу, загорнувши волосся в рушник та одягнувши халат, я чимчикую до ліжка, всідаюся на ньому, підібгавши під себе голі ноги. Розгортаю карту міста, кладу поряд блокнота. За логікою, і Арсеній, і Мирославині superhomo повинні бути з одного інтернату. Може, й не зовсім за логікою, але я чомусь цілковито в цьому впевнена. У мене є всі адреси дитячих будинків та шкіл-інтернатів (я добряче попрацювала з Інтернетом). Православні приюти зразу відмітаю. Мене не цікавлять також притулки для малечі. Під описану Мирославою та Ігорем установу найбільше пасують три. Шукаю вулиці по карті: один на правому березі, другий на Хортиці та третій за містом у селищі з такою ж назвою — Інтернат.

Я лягаю на спину й витягую ноги. Задумливо гризу ручку. Гаразд, знайду я інкубатор для «superhomo»… а далі? Звісно, мені цікаво багато чого: і скільки приблизно там дітей, і методи, якими пробуджують здібності, і за якими критеріями дітей відбирають, і де їх знаходять, і як із ними поводяться. Але ж головне завдання — знайти таємничу виховательку Арсенія. Може, вона щось зможе розповісти важливого, що прояснить цю суцільну темряву.

Перший інтернат, що на правому березі, виявляється звичайнісіньким. Там немає і натяку на супердітей. Я навіть використовую «шукача», вмикаючи його раз по раз у різних куточках будинку. Екран залишається порожнім, тільки зрідка загоряється з мого боку зеленуватою пласкою плямою перешкод, на яку я вже звично не звертаю уваги. Трохи розпитую вчителів та дітей. Про Ангеліну ніхто нічого не знає.

На другу установу я витрачаю більше часу, але теж даремно: на Хортиці також звичайний заклад і жодних слідів названої матері Арсенія.

Коло звузилось. Уже майже три години пополудні, але я вирішую сьогодні ж відвідати і селище «Інтернат». У мене з’являється азарт. Я наближаюся до мети.

До «Інтернату» проїздом ходить приміський автобус з автовокзалу. Автобус — це старезна бляшанка з облізлими сидіннями та засмальцьованими фіранками бурякового кольору на вікнах. У салоні пахне бензином і старими людьми. Сідаю біля вікна. Автобус потроху наповнюється народом. Це переважно селяни, які їздять до міста на роботу або у справах. Біля мене сідає огрядна тітонька та притискає мене до вікна. Привітно всміхається та засовує під ноги велику картату торбину. Я всміхаюся у відповідь та притискаю ноги до стінки. Добре, хоч поряд не примостився той кремезний дядько, що сидить попереду: від нього тхне густим перегаром вкупі з часником. А у тітоньки я принаймні спитаю, де мені виходити.

Автобус зупиняється. Тіточка підказує:

— Ти питала «Інтернат»? Виходь, уже приїхала.

Я дякую. Виходжу разом із вайлуватим чоловіком із мішком, що теж сидів попереду. Автобус із гуркотом від’їжджає, наостанок поперхнувшись їдким вихлопним газом. Оглядаюся. Переді мною стара, білена вапном зупинка, над якою прибита потріскана і трохи іржава табличка тьмяно-блакитного кольору з написом: «Інтернат». І все. Тільки поле навкруги…

Безлюддя.

Тиша.

Сіре небо от-от проллється дощиком… А автобус, як останній привіт від цивілізації, вже майже розчинився в тумані… Якось мені стає трохи не по собі. Я швидко наздоганяю чоловіка і безпорадно запитую:

— Вибачте, а ви не підкажете, де інтернат?

— Який інтернат? — здивовано перепитує дядько, зупиняється, ставить мішок на землю й запалює цигарку.

— Ну, інтернат, про який тут написано, — вже майже розпачливо махаю рукою в бік зупинки.

— А-а, цеє…— тре під носом чолов’яга — Так його, той, уже десь років п’ять тута нема.

— Як це немає? А ви куди приїхали?

— Я? У Яблунівку. Отутечки полем, полем — і Яблунівка, — робить невизначений рух рукою в бік перпендикулярної дороги та затягується цигаркою.

— А куди ж подівся інтернат? — здивовано дивлюся на не обтяжений урбанізацією краєвид.

— Та біс його знає,— спльовує на землю чоловік.

— То, може, ви покажете, де він був?

— Можу й показати, — він викидає недопалок та завдає свій мішок на спину, — мені не жалко. Як хочеш, іди за мною.

Виявляється, будівля і не повинна бути біля зупинки…

— А що зараз на тому місці? — швиденько біжу за дядьком та намагаюся по його обличчю розпізнати, чи не маніяк він часом.

— Та біс його знає,— знову повторює чолов’яга, — обнесли парканом, може, хтось землю викупив… Щас знаєш як… Не поймеш.

Чолов’яга таки не маніяк. Він навіть не дуже балакучий. Мовчить та смалить на ходу цигарку за цигаркою. Він доводить мене до перехрестя. Одна дорога ґрунтова і веде через яр до села, друга — асфальтована, пряма та рівна, як автобан.

— Ось там! — дядько вказує на будівлю, що сіріє здалеку. Потім спльовує, наче побачив щось зовсім гидотне: — Бачиш, заасфальтірували, буржуї! Тільки там ніякого інтернату нема. Тільки паркан високий та охорона.

Паркан справді виявляється високим: бетонні стіни без жодної шпаринки метра два з половиною заввишки. Помічаю над парканом колючий дріт та камери стеження через кожні три метри. Щось не дуже схоже на приватне помешкання. Металеві ворота, фарбовані сірою фарбою, для спілкування з оточуючим світом мають тільки кнопку дзвінка та зачинене віконце.

Робити нічого, треба скористатися єдиним засобом комунікації: я дзвоню. Майже відразу вікно відчиняється, і з нього визирає обличчя молодого охоронця в чорній формі без розпізнавальних знаків.

— Я вас слухаю, — суворо запитує він і зацікавлено дивиться на мене.

Я дивлюся йому у вічі, посміхаюся найзвабливішою усмішкою:

— Вибачте, мені можна пройти на територію?

— Ваша перепустка? — незворушно відповідає охоронець.

— Перепустка? Це що, режимний об’єкт? — роблю круглі очі.

— У вас перепустка є? — підозріло сканує моє обличчя.

— Це інтернат для дітей-сиріт? — відповідаю питанням на питання. Охоронець кривить губи і дивиться