Читати книгу - "Морська чайка"

великий!

— А ти не смійся, хлопче, — напалась на мене бабуся, — а слухай, що бабуся каже. Я вже знаю, я вже бачила… я розумію. Та їж більше, бо он, бач, самі маслаки стирчать з-під сорочки. Що ж з тебе виросте? Будеш такий, як отой Хомка-пустомолот, що й з-під картуза не видно.

З тими словами бабуся поставила на стіл пахучі рожеві пундики, що аж кипіли в маслі, та смажену ставриду.

— Ану ось присувайся до столу та порадуй бабусю. Що ж я тобі — даремно смажила та випікала?

Мені хоч і зовсім не хотілося бути схожим на кругленького директора, але я й незчувся, як поїв майже всі пундики, бо вони були дуже смачні. А потім взявся за рибу.

— їж, їж рибку, — припрошувала бабуся. — Бо, бач, у рибалки мітиш, а риби їсти не любиш.

Поки я снідав, мама подалася до моря. Побачивши, що вона купається, я й собі кинув рибу, схопив вудку та побіг на берег.

Мама плавала в морі. О, вона в мене вміє плавати. На голову наділа гумову зелену шапочку та й міряє саженками. От коли б мені так навчитись. Попрошу маму, щоб повчила, ось тільки риби наловлю трохи.

Бички клюють, чіпляються на гачок. На моєму кукані вже плаває з десяток рибин, а мама кличе:

— Даньку, кидай ту вудку, пливи до мене.

— Зараз, мамо.

Мамі, мабуть, наскучило плавати самій. Вийшла на берег, лягла на гальку, спостерігає за поплавцем.

— Як твоя чайка, Даньку?

— їсть рибу, мов не в себе.

— Житиме, значить?

— Житиме.

Немигаючими очима мама дивиться в море, щось думає. Мені дуже хочеться узнати, про що думає мама, але я не маю часу розпитувати.

— А я теж колись збиралась стати рибачкою, — тихо каже мама.

Я з подивом дивлюся їй у вічі. Чи не жартує?

Ні, мама не жартувала. В її великих сірих очах було стільки задуми, стільки ніжності, а в самих зіницях так ласкаво і ніжно переливалося синє море.

— То чому ж не стала?

Мені дуже захотілося, щоб моя мама була рибачкою. Тоді і я вже напевне був би рибалкою. Як дідусь, з самого малечку ходив би в море, допомагав би мамі…

Мама зітхнула.

— Через татуся твого. Завіз він мене… Завіз далеко від моря. І дивно — мама тихо розсміялась. Схопила мене на плечі.

Я випустив із рук вудку і заверещав. Мама не звернула уваги на мій вереск. Занесла мене в море та й затопила з головою У воду.

— Ану плавати, рибалко, плавати, — примовляла вона. — Теж мені — рибалка, а плаває по-собачому. Ану давай разом зі мною, хлопче.

І я забувся про все. Хай ще трохи поголодує моя чайка, хай пожде мене Коська. Я повинен навчитись плавати. Я повинен плавати так, як мама, як моряк Жорка-одесит, що зміряв сажнями всі моря й океани.

Я весело змахував руками, бовтав ногами, випльовував з рота солону воду. І плив. Плив зовсім не гірше від мами. Отже чесне піонерське, не гірше!

ЧИ ПІДДАЄТЬСЯ ЧАЙКА ДРЕСИРУВАННЮ?

Всівшись на старих сітках, пильно стежу за морською чайкою. Вона ще й досі ніяк не може до мене звикнути. Знає ж, бісова птаха, що саме я її годую, не даю померти з голоду, а втікає. Тільки з'явишся на горищі — відразу пішла, оглядаючись, в куток, ніби я не з в'язанкою бичків сюди виліз, а з гострою ножакою в руках.

Посеред горища лежать бички. Я жду — підійде до них чайка чи не підійде. Сиджу нерухомо, не зводжу очей з пташини. Вона довго стоїть в напівтемному кутку, неквапливо перебирає дзьобом своє пір'я. Потім, ніби скрадаючись, виходить з кутка. В мене аж серце завмирає, коли дивлюся на неї. Яка ж вона красива, оця морська чайка! Висока на своїх довгих трипалих жовтих ногах з качиними перетинками. В неї велика біла голова, товста шия, круглі, мов чорні намистинки, очі, розумні, допитливі і дуже добрі. Мені здається, що чайка хоче щось сказати, тільки не вміє. І я мимоволі сам починаю з нею говорити.

— Дурненька чаєчко, — кажу я їй. — Не бійся мене, йди ближче. Хіба ж ти не розумієш, що я твій кращий друг? Друг — розумієш? Тебе Робінзон з рогатки — бух-бух, а я тебе лікую. П'ятниця хотів тебе живцем своєму Тузику віддати, а я тебе врятував. Га? То хто ж, по-твоєму, кращий — Данько чи Робінзон?

Чайка нічого не відповідає, тільки дивиться на мене проникливо, вона таки розуміє, хто з нас кращий. І мене зовсім не боїться, тільки не зважується підійти ближче. Вона навіть вийшла на світло, я бачу її сірі, аж блакитнуваті крила, на яких, здається, засохли краплі морської води. Кінчики крил чорні, гострі. А дзьоб великий, міцний, схожий на оту турецьку шаблюку, що я колись бачив у музеї. Він зовсім жовтий, тільки з червоними наростами знизу.

— Чаєчко, чаєчко, чай… — кличу я її ніжно-ніжно. — Йди до мене, я тобі рибки дам. А тоді я тебе навчу вклонятись публіці, присідати на одне коліно, ще й робити реверанс крилом. То нічого, що в тебе крило перебите, воно швидко загоїться, я його вилікую. І будемо ми тоді з тобою виступати в цирку. Ти розумієш, чайко? Ти бачила коли-небудь цирк?

Я дуже люблю цирк. Коли ми були за кордоном, я часто ходив з татусем до цирку. Приїздили артисти і до нас у військову частину в Білорусії. А то якось, коли із-за кордону повертались, був я