Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

можуть знайти конкретну людину. Спробуйте! У всіх рук є вологий запах, руки курця пахнуть зовсім не так, як руки здорової людини, — у жінок різні парфуми і креми і т. д. Якщо хтось перебирає в кишені монети, це теж можна «занюхати».

Лос-Аламос знизу

Коли я кажу «Лос-Аламос знизу», то маю на увазі ось що. Зараз у своїй сфері я людина досить відома, але в ті часи ніхто про мене не знав. Коли я почав працювати в Мангетенському проекті, у мене навіть ученого ступеня не було. Багато інших людей, які розповідають про Лос-Аламос — людей з вищої ліги, — були причетні до великих рішень. Я — ні. Я завжди тинявся десь унизу.

Якось сиджу я працюю у своїй кімнаті в Принстоні — заходить до мене Боб Вілсон11 і каже, що йому виділили фінансування на секретні роботи. Про це не можна було розповідати, але мені він сказав, бо сподівався, що я захочу приєднатися до команди. Він розповів, що завдання — розділити різні ізотопи урану, щоб зробити бомбу. Вілсон розробив якийсь процес розділення ізотопів урану (не той, що був використаний у кінцевому підсумку) і хотів його розвинути. Він розповів про це й додав: «Буде зустріч…».

Я перебив, що не хочу цим займатися, а він каже:

— Гаразд, буде зустріч о третій годині. Побачимося там.

— Не переживай за те, що ти мені розповів, я нікому не скажу, але я не хочу цим займатися.

І повернувся до роботи над дисертацією. На три хвилини.

А потім почав ходити по кімнаті й міркувати. У німців був Гітлер, існувала далеко не нульова ймовірність, що вони зроблять атомну бомбу, і то раніше за нас, — така перспектива всіх дуже лякала. Тож я вирішив піти на цю зустріч о третій годині.

О четвертій годині в мене вже був окремий стіл у спеціальній кімнаті, і я намагався обрахувати чи обмежений цей метод розділення ізотопів урану повним током в іонному пучку і всяке таке. Не буду вдаватися в деталі. У мене був стіл, папір, я працював на максимальних обертах, щоб хлопці, які будували апарат, могли одразу провести експеримент.

Це було схоже на мультфільм, коли предмет на очах росте в розмірах. Коли не глянеш на апарат, він більший, ніж минулого разу. Так виходило тому, що всі хлопці кинули свої наукові дослідження і активно зайнялися бомбою. Уся наука під час війни зупинилася, за винятком тієї, що робилася в Лос-Аламосі. Та й то була не так наука, як техніка.

Усе обладнання з усіх дослідницьких проектів зібрали докупи, щоб зробити новий апарат для експерименту з розділення ізотопів урану. Я теж покинув свою наукову роботу, але зрештою взяв відпустку на півтора місяця, щоб закінчити дисертацію, і перед тим як їхати в Лос-Аламос, таки здобув докторський ступінь, тому не можна сказати, що я стояв на останній-преостанній сходинці ієрархії.

Перший цікавий досвід, ще на принстонській стадії проекту, — це зустрічі з великими людьми. Я ніколи доти не зустрічав стількох геніїв. Існував консультативний комітет, який мав скеровувати нас правильним курсом до розщеплення урану. У ньому засідали такі люди, як Комптон, Толмен, Смайт, Юрі, Рабі12. Очолював усе Опенгеймер. Я брав участь у засіданнях, бо розумів, як у теорії відбувається процес розділення ізотопів, вони ставили мені запитання, ми спілкувалися. У ході цих обговорень хтось робив яке-небудь припущення. Тоді Комптон, наприклад, займав протилежну позицію. Він пояснював, чому те-то і те-то має проходити так-то, і, зазвичай, був абсолютно правий. Хтось інший казав: гаразд, може й так, але існує така-то можливість і її треба розглянути.

Тож усі з усіма не погоджувалися. Мене дивувало і бентежило, що Комптон не наполягає на своєму. Врешті-решт Толмен, голова засідання, казав: «Отже, вислухавши всі аргументи, я доходжу висновку, що найбільшу рацію має Комптон, а тепер ходімо далі».

Мене вражало, що на комітеті звучить стільки ідей, кожен представляє якийсь новий аспект, пам’ятаючи при цьому, що сказали інші; у кінцевому результаті залишалася найкраща ідея, а підсумок засідання проводили без того, щоб усе по тричі повторювати. Це були справді великі люди.

Урешті-решт було вирішено змінити профіль нашого проекту. Нам сказали зупинитися, бо в містечку Лос-Аламос, штат Нью-Мексико, починається новий проект з розробки атомної бомби. Усім веліли їхати туди. Там ми мали займатися експериментами й теоретичною роботою. Я мав займатися теорією. Решта колег — експериментами.

Питання полягало в тому, що тепер робити? Лос-Аламос ще не був готовий нас прийняти. Боб Вілсон намагався використати час із користю і відрядив мене в Чикаго з’ясувати все, що можна, про атомну бомбу і супутні питання. Крім того, ми розпочали монтаж обладнання в лабораторії, установлювали різні лічильники, займалися тим, що могло згодитися в Лос-Аламосі, так що час не було згаяно.

Я поїхав у Чикаго з дорученням зустрітися по черзі з різними групами дослідників, розповісти їм про те, чим збираюся зайнятися, вислухати їх і розпочати роботу над доступними проблемами. Так я мав отримати детальне уявлення про проект загалом.

Ідея-то була хороша, але мене трохи мучила совість, бо колеги стільки часу витратять на пояснення, а я поїду, нічим їм не допомігши. Та мені пощастило. Коли один хлопець пояснював мені якусь проблему, я сказав: «А чому б вам не продиференціювати це під знаком інтеграла?». І через півгодини він розв’язав проблему, над якою вони билися три місяці. Так їм допомогли мої «альтернативні інструменти».

Невдовзі я повернувся з Чикаго й описав ситуацію: скільки енергії вивільняється, на що буде схожа бомба і т. д.

Пригадую, як мій друг і колега математик Пол Олам прийшов до мене й каже:

— Коли про це знімуть кіно, персонаж повернеться з Чикаго і доповідатиме принстонській публіці про бомбу. У костюмі, з портфелем у руках, оце-от усе — а ти тут стоїш у брудній тенісці й ігноруєш важливість моменту.

Очевидно, сталася якась затримка, і Вілсон поїхав у Лос-Аламос з’ясувати, що до чого, на місці. Коли він туди приїхав, виявилося, що будівельна компанія працює на повну потужність і вже завершила кінотеатр і ще кілька будинків, які вони вміли будувати, але ніхто не знав, як будувати лабораторії — скільки треба труб для газу, скільки — для води і т. ін. Тож Вілсон просто став і почав керувати: це туди-то, це сюди-то,