Читати книгу - "Моє життя та праця, Генрі Форд"

посаду контролера. Від них залежить створити собі репутацію. Якщо вони залишаються при машинах, то лише тому, що їм там подобається.

В одному з попередніх розділів я вже зазначив, що тілесні недоліки не є підставою для відмови кандидатам на роботу. Цей принцип набув чинності 12 січня 1914 ро­ку одночасно з установленням мінімальної оплати 5 доларів на день і восьмигодинного робочого часу. В зв’язку з цим постановили, що нікого не можна звільняти на під­ставі тілесних недоліків, певна річ, за винятком заразливих недуг. Я дотримуюся тієї думки, що в про­мисловому підприємстві, яке строго виконує своє завдання, службовці загалом мусять мати такі ж чесноти, як і в будь-якому посередньому шарі людського суспільства. Хворі та каліки зустрічаються всюди. Серед біль­шості панує до­волі шляхетний погляд, що все, не здатне до праці, має лягати тягарем на суспільство й утримуватися за рахунок громадської доброчинності. Правда, є випадки, на­приклад, з ідіотами, коли, наскільки я знаю, не можна обійтися без суспільної добродійності, проте це виняток, і за розмаїття функцій, що існують на нашому підприємстві, нам уда­валося майже кожному забезпечувати іс­нування участю в корисній праці. Сліпий чи каліка, якщо його поставити на відповідне місце, може зробити абсолютно те ж саме й отримати ту ж платню, що і цілком здорова людина. Ми не робимо переваги для калік, але ми показали, що вони можуть заробити собі повну винагороду.

Це йшло б урозріз із усіма нашими заходами, якби ми запрошували людей заради їхніх недоліків, давали їм мен­шу платню і вдовольнялися меншою продуктивністю. Це також був би спосіб допомагати людям, але далеко не най­кращий. Кращий спосіб завжди полягає в тому, щоб ставити цих осіб на один щабель зі здоровими та продуктивними працівниками. Гадаю, на світі залишається вельми мало місця для доброчинності, принаймні як форми роздачі милостині. У будь-якому разі бізнес і доброчинність несумісні, адже мета фабрики — виробництво.

Вона кепсько служить суспільству, якщо виконує не до крайньої межі свого навантаження. Занадто часто ми схильні думати, що повнота сил є основною умовою для максимальної продуктивності у різного штибу роботі. Щоб точно визначити реальні умови, я звелів детально кла­сифікувати різні функції в нашому виробництві з точ­ки зору необхідної працездатності: чи є фізична робота легкою, середньою або важкою, волога вона чи суха, а як­що волога, з якою рідиною пов’язана, чиста вона чи брудна, поблизу печі — простої чи доменної, на чистому чи забрудненому повітрі, для двох рук чи для однієї, стоячи або сидячи, галаслива вона чи тиха, при природному чи штучному освітленні, чи потребує вона точності, на яке число годин для обробки окремих запчастин розрахована, вага вживаного матеріалу, необхідна при цьому напруга з боку робітника... Виявилося, що нині на фабриці є 7882 розмаїтí функції. З них 949 визначили як важку роботу, що вимагає цілком здорових і дужих людей, 3338 вимагали людей із пересічно розвиненою фізичною силою. Решта 3595 функцій не вимагали жодної тілесної напруги, їх могли б виконуватися навіть кволі, слабкі чоловіки і навіть із однаковим успіхом жінки чи підлітки. Ці легкі роботи своєю чергою класифікувалися, щоби встановити, які з них вимагають природного функціонування кінцівок та органів чуття, і ми констатували, що 670 робіт можуть виконувати безногі, 2637 — люди з однією ногою, дві — безрукі, 715 — однорукі, десять — сліпі. З 7882 різ­них типів діяльності 4034 вимагали певної, хоча й не повної фізичної си­ли. Отже, цілком розвинена промисловість у змозі дати максимально оплачувану роботу великому числу при­датних робочих рук, ніж у середньому можна знайти в людському суспільстві. Можливо, аналіз роботи в іншій галузі промисловості або в іншому виробництві дасть зовсім іншу пропорцію, проте я переконаний, що якщо тільки провести достатній поділ праці, а саме — до вищих меж господарювання, ніколи не буде нестачі в роботі для фізично знедолених людей, яка дала б їм повну заробітну плату за повний обсяг праці. З точки зору народного господарства, надзвичайно марнотратно покладати на суспільство тягар утримання фізично малоцінних людей, навчати їх такій побічній діяльності, як, наприк­лад, плетінню кошиків або іншому малоприбутковому ру­ко­діллю, не для того, щоб дати їм засоби до життя, але ви­ключно для того, щоб урятувати їх від нудьги.

Коли наше бюро особового складу наймає людину на певне місце, воно завжди ставить перед собою завдання вказати йому роботу, відповідну до його фізичних можливостей. Якщо він уже має роботу, і здається, що не в змозі її виконати, або вона суперечить його нахилам, то він отримує перевідне свідоцтво для переходу в інше відділення і після лікарського обстеження стає для проби на роботу, яка більше відповідає його тілесному стану та схильностям. Люди, які стоять у фізичному стосунку нижче середнього рівня, будучи поставлені на належне місце, можуть виробити стільки ж, як і ті, хто стоять ви­ще за цей рівень. Так, наприклад, один сліпий був приставлений до складу, щоб лічити гвинти та гайки, призна­чені для відправки до філій. Двоє інших здорових людей були зайняті тією ж роботою. Через два дні начальник майстерні зробив запит до відділу переміщень і просив призначити обом здоровим іншу роботу, адже сліпий міг разом із своєю роботою виконувати обов’язки й двох інших.

Ця економічна система допомоги та заощаджень може ще розширюватися. Загалом, само собою зрозуміло, в ра­зі каліцтва робітник повинен бути визнаний непрацездат­ним і йому має призначатися рента. Однак у більшості ви­падків є період одужання, особливо при переломах, ко­ли він цілком здатен працювати, а зазвичай і прагне роботи, бо навіть найвища рента за каліцтво не може все ж дорівнювати нормальному щотижневому заробітку. Інакше це означало б подальші перевантажені витрати вироб­ництва, які, безумовно, мали б позначитися на ринковій ціні продукту. Виріб мав би менший збут, і це призвело б до зменшення попиту на працю. Такі неминучі наслідки, які завжди варто мати на увазі.

Ми проводили досліди з лежачими в ліжку, з пацієнтами, які могли сидіти прямо. Ми розстеляли на ліжку чорні церати та змушували людей прикріплювати гвинти до маленьких болтів, робота, яку виконували руками, й якою зазвичай зайняті від 15 до 20 осіб у відділенні елект­рогенераторів. Ті, хто лежить у лікарні, виявилися придатними для цього нітрохи не гірше за службовців на фаб­риці та заробляли таким чином свою звичну заробітну платню. Їхня продуктивність була навіть, наскільки я знаю, на 20% вищою за звичайну фабричну продуктивність. Ні­кого, певна річ, до роботи не примушували, але всі її прагнули. Робота допомагала гаяти час, поліпшувалися сон і апетит, й одужання просувалося швидкими кроками.

Глухонімі не вимагають від нас особливої уваги. Їхня працездатність дорівнює 100%. Сухотні — в середньому близько тисячі осіб — зазвичай працюють у відділі зберігання матеріалів. В особливо заразливих випадках їх переводять усіх разом у спеціально