Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

була середня тривалість життя цих тендітних створінь — три з хвостиком роки...

Відколи вона повернулася з Нью-Йорка, щоранку, прокидаючись, повторює цю сторінку — як інші читають молитву чи виконують вправи з йоги. Вона думає про батьків, Джеймса і Мері Сміт, що спостерігали за смертю шістьох дітей і пережили їх, не наклавши на себе руки. Це так незбагненне, що вона каже собі — я теж пережила б це, можливо. Тому щоранку, прокидаючись, вона розгортає блокнот на потрібній сторінці і знову бачить цвинтар Ґрін-Вуд та білку-пустунку, яку вабила присутність людини — їй подобається думати, що білку приваблювала саме вона. Коли вона повертається подумки до тієї миті, то не має відчуття, що йде по краю прірви. Її супроводжує присутність, яка високо перелітає будь-яку драму — мов білка стрибає з дерева на дерево.

Майже три роки тому в березні сталося дещо. У садку залунав пташиний спів. РСН. Немає чого додати. РСН. Страшна абревіатура. РСН: раптова смерть немовляти.

Їхнього немовляти.

Їхнього Руді.

Вона досі бачить, як він вовтузиться в колисці, гримає в пошуках сну — а наступного дня лежить страхітливо нерухомий у тій самій колисці, у тій самій дитячій кімнаті, пофарбованій під трафарет і з музичною люстрою під стелею. Решту деталей її пам’ять відмовляється видавати. На тому місці діра, щось, чого ніби ніколи не існувало й від чого її відділяє тоненька заспокійлива плівка, хистка крига, яка щомиті може тріснути під ногами.

О, як вона спала тієї ночі! Поруч мирно похропував Жан. Тоді вони ще разом бачили сни. Хіба зрозуміє їх хто, крім інших батьків у жалобі? Вона була матір’ю, Жан був батьком, разом вони втратили дитину, вони втрачають її знов і знов, щоночі, і смерть роз’єднує їх. Вони про це ні з ким не говорять — ще менше згадують це між собою. («Добре спала? — Так, а ти? — Я також. Слухай, твоя кава готова. — Дякую, любий».) Певно, тієї ночі їх розвела тиша. І саме тиша тримає їх разом — мов брата й сестру — під одним дахом. Вони ніби поставили між собою пустку, щоби Руді посів іще більше місця — мертвим він ніколи не зможе рости нормально, дивлячись у майбутнє, де батьки мають зникнути значно раніше за нього. Життя триває довго. І буде ще довшим. Чи Жан повернеться колись до неї вночі — чи вона знову відчує його тіло, побачить його жести, почує лагідну мову?..

Їй відомо лише, що маленька спільниця з цвинтаря Ґрін-Вуд належить до виду гудзонських червоних білок. Вона подивилась у мережі. «Гудзонські червоні білки (Tamiasciurus hudsonicus) живуть самотньо, та іноді самичка усиновляє білченят-сиріток». Дослідників дивує, що сирітки належать до тієї самої родини — а отже, новоспечена матуся доводиться їм тіткою або бабусею. Виходить, червоні білки добре знаються на сімейних зв’язках. Вона ніде не знайшла пояснення, чому дослідники дійшли такого висновку. Просто зазначила про себе, що не минає і тижня, щоб у газеті або журналі не повідомляли про наступний захопливий доказ того, що в тварин також є клепка. Тварини не дивували її ніколи. Якби Руді мав змогу вирости, вони разом гуляли б у лісі, разом милувалися б оленями, лисами, сойками, скарабеями, вони з Жанок розповіли б Руді, що білка впізнає своїх по крику, а коли крику не чути, біжить перевірити, чи все гаразд — і в разі чого бере піклування про сиріт на себе. Хіба, зрештою, це аж так дивно? Діти це розуміють швидше, ніж усі вчені світу.

Як і червоній білці, їй важко зібрати думки докупи. Дерево, кущ, мавзолей — тіло, дух, смерть — Жан, Руді, вона... Трикутник. Того дня вона спостерігала за білкою, і на мить біль нічого не важив. Тієї миті вона припинила думати, нервувати, протестувати — і знайшла інший кут зору. Так само і білка — замовкає, коли стрибає.

До Нью-Йорка все було інакше. Місяцями вона почувалася, мов у тенетах думок, у центрі яких був Руді. Щось усередині неї вдень і вночі лютувало, знесилювало її від смутку — так само білка не має змоги стрибнути кудись, крутячи злощасне колесо. Щодня, розлучена з Жаном вночі, вона кудись бігла — і прокидалася, не тямлячи себе від тривоги, ніби перед нею стояла б власною персоною Смерть.

І все ж вони уважно ставились одне до одного. Вона робила Жанові корисні подарунки — секатор, набір кухонних ножів, машину «Неспрессо», у якій він тепер щоранку готував їй каву. Щодо нього, то він дарував переважно дбайливо підібрані книжки. Останнього разу вона отримала прекрасний альбом художника Хокусая. З книжки вона дізналася, що «залюблений у живопис старець» (так він сам себе називав) колись дуже давно ілюстрував книжку під назвою «Wakan inshitsuden» — приблизно це означає «Наслідки невидимої поведінки»; і «невидима поведінка» полягає в комплексі «непомітних добрих і поганих вчинків».

Невидима поведінка. Вислів не йшов їй із голови. Він нагадував їй, що до появи Руді їхнє життя було лише низкою «добрих і поганих вчинків». Адже протягом років вона і Жан потайки «скакали в гречку», не цікавлячись невірністю одне одного. Хоча час від часу вони про це говорили, фраза в телефоні «абонент наразі недосяжний» — хай навіть вони й досі ділили ліжко — була красномовно відвертою. Частково «невидима поведінка» постала із переконання, що вони — розумні сучасні люди: одружені, але вільні. Рятувало їх тільки ліжко. Широке ліжко, де вони поєднувалися щоночі. Можливість простягнути руку — і торкнутися іншого. І нарешті разом загадати собі дитину.

Зрештою, народження дитини (нарешті їм було даровано Руді, їхню радість і щастя) мало що могло змінити. Вони не мали часу, щоб усвідомити це. Бо одного ранку — того жахливого ранку, коли лікар визнав, що для Руді вже було надто пізно, — вони відразу збагнули: цьому життю вже край. Вони переїхали, аби не бачити дитячу кімнату — кімнатку, пофарбовану під трафарет і з музичною люстрою під стелею. У своєму новому домі вони продовжували певний час вести свої подвійні життя, але насолоди не мали. Таке враження, що зраджували вони одне одному разом із маленьким небіжчиком — і через нього вони тікали одне від одного, аби ще хоч раз відчути пульс життя. Це вже не скидалося на гру — тільки б відчути себе живими. Вони з Жаном були надто далеко одне від одного.

Уже певний час вони спали окремо. Невже вони отак миттю зістарились? І все одно ще не так давно вона думала про Жана. У її сні він був гарним, ніжним, веселим (згідно зі стандартами такі сни на благо), і вони божественно кохались. Вона розповідала Жанові таємниці (сон не