Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

шляху був для поліції актуальний в сенсі свідчень місцевих мешканців.

Потім з’явилася новина про підозру у скоєнні злочину й затримання Надіїного хлопця. Підозра базувалася на тому, що хлопець заперечував, начеб пішов услід за Надією, коли дівчина після сварки покинула вечірку, а решта присутніх на забаві дали свідчення, що він вийшов за дівчиною і більше на свято не повернувся. На допиті у в’язниці хлопець зізнався: вийшов з будинку за нею, хотів її наздогнати й вибачитися, але Надії ніде не було видно. Вона зникла, хоча він вискочив услід буквально за хвилину.

Вістінґ відірвався від планшета, глянув на внучку. Дівчинка ще міцно спала. І він знову повернувся до газетних публікацій. Сторінки дуже густо рясніли новиною про листи викрадачів. Медіа довідалися про них лише після того, як стало відомо, що викрадачі не забрали викупу. Широкий загал, очевидно, нічого не знав би про вимогу викупу, якби не потреба відпустити Надіїного хлопця, бо поява листів знімала з нього підозру.

Наступними днями з’явилися ще деякі публікації, але нічого нового в них не було. А потім і зовсім усе затихло. Історія з викраденням зникла з новин, однак виринула за три роки, коли мати Надії дала інтерв’ю. Вона розповіла про те, як страшно було жити весь цей час у невідомості, і як думки про Надію не йшли їй з голови. Все життя стало чеканням, і навіть горе мусить зачекати, доки з’явиться хоч якась ясність.

Вістінґ подумав, що добре було б Тумасові почитати це інтерв’ю, тоді б він зрозумів, чому його батько одержимий бажанням розкривати такі давні й начеб забуті справи. Мати Надії не мала навіть сили дивитися на доньчині фото. Надто боляче було…

Мартін Гауґен розповідав, що йому теж так само бувало на душі. Він сховав усі фотографії Катаріни. Такий душевний стан здебільшого спричинений горем і смутком, але й, цілком можливо, почуттям провини. Можливо, він боїться її погляду зі світлини.

Вістінґ читав далі. Ганна Кроґ намагалася описати свою печаль, але весь час поверталася до зловісної невідомості. «Сподіваєшся до останнього, що поліція щось знайде, відшукає слід, — розповідала вона газеті. — І ми матимемо пояснення, що трапилося. Я досі чекаю і сподіваюся, але це певно вже такий мій хрест — нести в собі невідомість».

Вістінґ перечитав цю репліку двічі, вона збурила в ньому якесь невизначене, неприємне відчуття. Не далі, як вчора, про це саме — про долю і свій хрест — говорив Мартін Гауґен. Ймовірно, він просто висловився так само, як мати Надії, але щось було іще в оцьому з «моєю долею». Уся фраза була наче скопійована. Вістінґ нічого не занотовував і не записував на магнітофон, але Мартін так часто повторював ці слова, що Вістінґ відразу впізнав формулювання про те, як він «сподівається, що поліція щось знайде, відшукає слід…»

Вістінґові миттю блиснула думка, що Мартін Гауґен, мабуть, читав інтерв’ю і після зникнення Катаріни просто зімітував реакцію Ганни Кроґ. На здогад він зреагував фізично. Кров запульсувала в шиї, по спині мов кригою сипонуло до самої потилиці, але Вістінґ не мав часу на дошукування глибших причин такої реакції. На канапі завовтузилася Амалія і відразу почала пхикати.

Вістінґ узяв її на руки, дав брязкальце, а тоді посадив собі на коліна й далі заходився читати про нестерпне горе Ганни Кроґ.

«Якби Надія зникла безвісти на затонулому кораблі, я принаймні мала б ясність».

Мартін теж говорив про ясність. Це ж плагіат! Украдені почуття!

Скрипнули вхідні двері. Амалія перестала гратися брязкальцем, завмерла, прислухаючись.

— Привіт! — гукнула з коридору Ліне.

— Ми у вітальні, — відгукнувся Вістінґ.

Він відклав планшет й опустив малу на підлогу. Амалія стояла нетвердо, треба було підтримувати її за ручки, доки до вітальні не зайшла мама.

Ліне підхопила малу. Амалія голосно засміялася від утіхи.

— У вас все добре? — поцікавилася Ліне.

— Так, вона щойно прокинулася, — відповів Вістінґ, киваючи на імпровізоване ліжечко на одному краю канапи.

— Де Тумас?

— Десь на каві з Йонні та Ролфом, — відповів Вістінґ, і, згадавши, що теж хотів кави, рушив з порожнім горнятком на кухню.

— А в тебе як справи? — запитав доньку.

— Добре! — Ліне пішла за ним на кухню. — Вони хочуть, щоб я писала про давню, нерозкриту справу з викраденням.

Вістінґ обернувся до неї.

— Про яку справу?

— Викрадення Надії Кроґ у Порсґрюнні 1987 року. Чув про таку?

Вістінґ поставив горня під краник кавоварки.

— Пригадую… Навіщо їм тепер про це писати? — запитав він, не обертаючись.

— Відновлюють розслідування. Я маю писати серію статей паралельно з ходом слідства.

Вістінґ вдавав, ніби порається біля кавоварки. Десь усередині заворушилося неприємне передчуття.

— Звідки твої колеги довідалися про відновлення справи? — запитав через плече.

— Це спільний проект з Кріпосом, — пояснила Ліне. — їхня ініціатива.

Ліне сіла до столу, почала вдягати Амалію.

— Знаєш такого слідчого з Кріпоса, Адріана Стіллера? — вела вона далі. — Він був присутній на нашій нараді.

Вістінґові здалося, що рум’янець поповз йому по обличчі. Він далі стояв спиною до доньки.

— Я знаю, хто це, — промовив він і перевів розмову про інше. — І ти погодилася?

— Не могла відмовити. Мені таке дуже подобається. Ми ще й подкаст даватимемо.

Вістінґ усю увагу зосередив на горнятку з кавою. Новина роздратувала його, але він намагався опанувати себе. Так, Адріан Стіллер казав, що вони піднімуть тему викрадення Надії Кроґ у медіа, але навіть не затнувся про участь у цьому його доньки. Стіллер точно мав знати, хто така Ліне, але, можливо, не знав, що саме її редакція обере для роботи з розслідуванням справи.

— У нашій родині були Стіллери, — озвалася Ліне. — Може, ми родичі?

Вістінґ не був певний, що достатньо контролює свій голос і вираз обличчя, тож зосередився на великому ковтку кави.

— Ніколи про таких не чув. Це по маминій лінії?

Ліне одягнула на голову донечці шапку.

— Не пам’ятаю, — відповіла вона, зав’язуючи шапочку під підборіддям. — Вони, мабуть, ще й до «справи Катаріни» повернуться?

Вінстінґ не почув запитання, поринувши у свої думки.

— Хто?

— Група «Cold cases». Я кажу, що впоравшись з викраденням Надії, можливо, візьмуться і за «Катаріну».

— Можливо, — кивнув Вістінґ.

Він вже хотів було щось сказати, але стримався. Стояв і дивився услід доньці та внучці.

25

У понеділок вранці, коли Вістінґ прокинувся, у телефоні на нього чекало повідомлення. Від Адріана Стіллера. Він послав його о 02.23, але Вістінґ тоді вже міцно спав. Смс-кою Адріан всього лиш повідомляв, що робочий день хоче почати у Кріпосі, а в Ларвік