Читати книгу - "Постріл в Опері"

за плечі, розвернув, притис до себе. Трамвай зник із її поля зору, а просто перед нею з'явився фасад гостроверхої каплиці, покликаної нагадувати про дивовижний порятунок царя-визволителя Олександра II. Та ще вусань, який стояв за спиною Мира, з витягнутим ротом і переляканим обличчям.

Машині вуха увібрали страшенний крик, багатоголосий, єдиний, що заполонив усю площу.

Але дізнатися про причину сього публічного відчаю вона не змогла – Мир міцно стискав її обома руками, умовляючи:

– Не треба. Не обертайся. Тобі не варто дивитися…

У пана за його спиною рот набрав нормального вигляду, він вивудив із кишені пальта невелику записну книжечку й почав щось швидко писати.

А царя, який врятувався від замаху, все одно було вбито – розірвало бомбою терориста-народовольця Ігнатія.[9]

– Убила… – виріс із багатоголосся виючий, народний голос. – Машина сатанинська людину вбила!

Виття злетіло над площею.

Маша обм'якла.

– Мире, – сказала вона, зачекавши. – Відпусти мене. Я не дивитимуся. Я зрозуміла: хтось потрапив під трамвай.

Катя стояла, склавши руки на грудях, і дивилася на сімейний портрет у чорній рамці.

Коли б тут була Даша (що встигла перегорнути не тільки «Таємниці Зодіаку», а й брошуру «Мова жестів»), вона б не стрималася зауважити, що складені Катині руки означають: Катя «закрита».

Коли б тут була Маша, вона б не стрималася додати: хоч би як були розміщені руки, Катя «закрита» завжди.

Але ані Маші, ані Даші тут не було, й пихато-прохолодний голос присутньої вимовив:

– Авжеж, не чекала я на тебе. Нещодавно подумала, а чи прийде вона до мене на похорон? І вирішила: чого їй ходити, коли вона і за життя… Скільки ми не бачилися?

– Двадцять років, – сказала Дображанська. – А з тіткою Чарною – шістнадцять.

– Ніколи тобі не пробачу, як ти з тіткою Чарночкою повелася, – похмуро запевнила її друга тітка. – Це після того, як вона тебе виростила!

Тітка Чарночка й присутня тут тітка Тата були сестрами Катиної матері.

У тринадцять, втративши обох батьків, Катя опинилася під опікою згаданої Чарни, і досить було згадати це, як перед очима в неї з'являлася тарілка з цвітною капустою, яку тітка змушувала їсти й яку вона, Катя, хоч як намагалася, з'їсти не могла – організм уперто випльовував шматки капусти назад.

Тортури цвітною капустою тривали три роки – у шістнадцять Катерина втекла…

– …а ти її з дому вижила. На вулицю вигнала.

– З мого дому, – сказала Дображанська, не відводячи погляду від чоловіка й жінки, заведених у траурну рамку. – І не на вулицю. Вона повернулася до себе.

– Казала Чарночці, – пробурчала Тата, – якби ти Катину квартиру приватизувала…

Катя обернулася.

Подивилася на тітку – шістдесятирічну, худорляву, з довгою зморшкуватою шиєю, прикрашеною ниткою зеленого пластмасового намиста.

Подивилася без роздратування, з відстороненою цікавістю – Катя пам'ятала це намисто з тринадцяти років. А обличчя тітки забула – довге, з великим носом і невеликими, розумними, глибоко посадженими очима.

«Цікаво, – подумала Катя, – в молодості вона була вродливою?»

– Я не з тих, кого можна викинути під паркан, – сухо пояснила племінниця. – Це була квартира батьків. А тітка Чарночка – дурна. Ким треба було бути, щоб переїхати й удати, що так і було. Вона що, справді, думала, що я їй подарую?

– Могла б собі й іншу купити, – відбила тітка. – Ти ж тепер багатійка.

– Багатійка. – Катя підійшла до столу, вкритого запорошеною оксамитовою скатертиною, торкнулася її рукою – вона пам'ятала цю скатертину. А тітку наче вперше бачила. – А тоді була сиротою. Але дурною я не була вже тоді.

– Вона тебе виховала!

– Вона мені всі нерви вимотала, – скривилася Дображанська. – Дістала своїми курячими мізками, міщанством своїм. Я мовчу про її дітей. Ненавиджу той час. Мало того, що мама з татом загинули, так я ще до тітки Чарни потрапила.

Попалася…

«Щоб не залишати сироту без нагляду», тітка перебралася з чоловікової «гостинки» до двокімнатної Катиної «сталінки», прихопивши його самого, безліч квіткових вазонів і двох синів – віком трьох та семи років.

Хлопчиків оселили в Катиній кімнаті.

– І вона ще вимагала, щоб я за ними безлад прибирала, – сказала Катя. – Носи їм підтирала. Ви не уявляєте, з яким задоволенням я викинула їх з дому. Ні, люди таки ідіоти. Її навіть не хвилювало, що я три роки живу в гуртожитку. Вона вважала: все так, як має бути – справедливо й правильно. Якщо їй у моїй квартирі добре, отже, і в цілому все чудово. Цікаво, – спитала вона, – я відтоді ненавиджу людей?

– Тітка Чарночка ніколи тобі не подарує, – заприсяглася друга тітка.

– Зрозуміло, – незворушно сказала Катя. – Вона ж ідіотка. Тому я прийшла не до неї, а до вас. Мені треба дещо дізнатися про мою родину.

На синій оксамит скатертини лягло десять новеньких зеленуватих купюр.

– Тут тисяча доларів, – Катя показала на скатертину. – Це за годину інформації. Ви розповідаєте все, що знаєте, і відповідаєте на мої запитання. Тільки без усіляких вкраплень у вигляді докорів, – попередила вона. – За кожний докір вираховуватиму десять баксів.

Тут мій читач неодмінно запідозрить Катю в нерозумній і некрасивій зарозумілості хазяйки життя, якій здалося, що за гроші можна купити все.

Але, насмілюся запевнити, підозри ці безпідставні. Катерина Михайлівна Дображанська чудово знала, що саме у світі продається, а що не виставлено на продаж. Так само як і те, що її тітка Тата не належить до другої категорії.

– Тільки, будь ласка, – на диво людяно попросила вона, – без образ. Ви розумна жінка, тітко Тато, завжди були розумною. Ви розумієте, я могла б і не пропонувати вам гроші. Проте вони вам потрібні. А мені треба, щоб розмова була ближче до діла. Тому я пропоную вам угоду.

– А якщо ми розмовлятимемо понад годину? – запитала тітка зі смішком, зміст якого важко було визначити.

– Друга година – друга тисяча.

Тітка помацала зелене намисто.

Помацала поглядом вродливу Катю й несподівано повеселішала:

– Я Чарночці завжди казала: не той характер у дівки, щоб твій номер пройшов. Що ти собі думаєш, сіла дівці на голову з двома шмаркачами й чекаєш, що вона тобі за це подякує? А коли ти пішла з дому, сказала їй: «Пригадай моє слово, вона ще повернеться. Мало не здасться!» Але Чарна завжди була куркою. Якщо вже ти вирішила прибрати до рук чужу квартиру, так дій розумно. А не одною рукою чуже хапати, а другою уявляти себе благодійницею…

Катя, погоджуючись, кивнула, не ставши уточнювати, що «уявляти щось другою рукою» – досить проблематично.

У цілому метафора була живописною.

– Але Чарночка й справді вважала, що якщо вона