Читати книгу - "Без крові. Така історія"

205
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 82
Перейти на сторінку:
вдома у темряві їм видавалося лише сумовитою молочною мрякою, тут, у місті, здавалося королівським шифоном, натягнутим між вуличними ліхтарями, який час від часу підіймали легким подихом, перетинаючи фінішну стрічку, сяючі очі автомобілів. Вони йшли, піднявши комірці і сховавши руки в кишені, віддавшись лютому порядку цього міста, де все вишиковувалось, ніби очікуючи на команду «розійдись!», яка ніколи не лунала. Вони йшли помалу, вдихаючи імлисте повітря. Меланхолійно, під впливом смутку, що наостанок залишило в подарунок вино, Ліберо, схиливши голову, почав розповідати, ніби висловлюючи якісь свої спогади. Він відчував, як поряд неквапно крокує син, і завдяки цій розмові намагався продовжити цю мить і затримати близькість, що між ними виникла. Чоловік розповідав про свою матір, якої Ультімо ніколи не бачив: про те, як вона колола горіхи, про її дивні погляди на Вищу Справедливість. Про той день, коли вона пішла витягати власного чоловіка з ріки і про той, коли жінка вирішила більше ніколи не лягати спати. А ще він розповів, що до їхньої хати йшли дві дороги, але лише на одній із них увесь час, навіть взимку, відчувався аромат ожини. Вона була найдовша. Його батько завжди йшов саме цією дорогою, навіть коли був стомлений; і коли пригнічений — теж. Батько пояснив, що ніколи не треба думати, що ти самотній, бо в кожному з нас тече кров тих, хто повторюється в нас, це те, що було з нами ще з сивини сторіч. Тому всі ми — це лише вигин річки, що починається десь вдалечині і після нас несе свої води далі, ніколи не зупиняючись. Ось чому зараз, наприклад, легко давати назви автомобілям і гадати, що все почалось нізвідки. Та дядько Ліберо ніколи не працював на землі, а його мати свого часу втекла з фокусником, якого всі ще й досі пам’ятають, бо він привіз у село перший мотоцикл. Іноді ми лише те й робимо, що довершуємо справи, які хтось залишив на півдорозі. І розпочинаємо нові, які хтось завершить за нас. Ліберо говорив, не припиняючи йти, попри те, що він уже навіть не завжди розумів, куди прямує. Крокуючи мимоволі, він почав кружляти навколо одного кварталу, бо якась обережна інерція, можливо, спричинена туманом, у певну мить втримувала його від переходу на інший бік вулиці. Тож Ліберо, навіть цього не усвідомлюючи, повертав ліворуч, потім, обгинаючи великі будівлі, знову повертав ліворуч. Він немов віднайшов свою стежку, прихисток для своєї розповіді. Коли вони зробили перше коло, Ультімо помітив, що вони знову прийшли до вітрини, яку він уже бачив і яку більш ніколи не сподівався побачити. Зачарований, хлопчик зупинився. Вони йшли так само, як і ті, хто губить дорогу, ні про що не думаючи, але це місто завело їх сюди, немов пастуший пес. Поки батько намагався йти прямо, повсякчас торочачи про кров і землю, Ультімо, прямуючи за ним, силкувався зрозуміти, що ж такого сталося і чому ця інерція так його розхвилювала. Чи то через поволоку, чи то через батькові історії, та йому чомусь спало на гадку, що якщо так триватиме й надалі, то вони врешті-решт просто зникнуть. Їхні кроки поглинуть їх обох. Зазвичай, крокуючи, ви щораз додаєте по кроку, але зараз, тут, вони віднімали їх, зводячи до числа, що періодично спадало на нуль. Він віддався беззастережній чистоті цього ходу навпаки. І вперше в житті, хоч і дещо плутано, хлопець зрозумів, що кожен порух наближає до нерухомості, а сам рух прекрасний лише тоді, коли йде по колу.

Через кілька років, приземляючись на посадковій смузі на чужій землі, Ультімо на основі цього здогаду накреслить свідомий малюнок свого життя. Тому ані той туман, ані це по-чудному впорядковане місто він більше ніколи не забуде. Одного разу, коли він уже став дорослим, він хотів повернутися в це місто, але доля розпорядилася інакше, і то було на краще. Та він хотів би віднайти те місце, де, після сорокахвилинного кружляння кварталом і в одинадцятий раз обійшовши його по колу, Ліберо зненацька завмер і, піднявши голову, поставив чудернацьке питання:

— А куди це ми в греця припленталися?

«На це питання неможливо було відповісти, — якось, розповідаючи цю історію Єлизаветі, прокоментував Ультімо. — І це було найдивовижніше. Куди міг дійти той, хто годинами ходив кварталом по колу? Ти лишень поміркуй. Неможливо відповісти».

Єлизавета поміркувала й вирішила, що на це питання ніколи не буде відповіді, бо кожен крок — то ходіння по колу, а імла нашого страху надто густа.

Вони повернулися з Турину на світанку, переночувавши у місцині, що звалася «Десео». Іспанською це означає «бажання». Та хазяйка не була іспанкою. Вона була фріулійкою і звали її Фаустіна Десео.

— Уся романтика скисла, — прокоментував Ліберо Паррі.

Їдучи в потязі, Ліберо спробував продати молочнику з Нижнього Венетто автоцистерну фірми «Італа». Він робив це просто так, для практики. Просто жартував, щоб краще запам’ятати, що треба говорити.

Та коли молочник сказав, що він погоджується її купити, у Ліберо всередині щось ворухнулося. Як тоді, коли виходиш із хати і бачиш, що вже прийшла весна.

Останній відрізок шляху, що йшов від станції, вони подолали пішки, бо не мали змоги повідомити Таріна. Дув сильний, холодний вітер. Він розігнав туман і тепер усе село сяяло у променях надвечірнього сонця. Вони йшли мовчки, один за одним. Ліберо Паррі час від часу наспівував пісеньку. Мотив пісеньки був, як у «Марсельєзи», але співалася вона на діалекті й геть про інше. Вони вийшли з тополиного гаєчку і тепер бачили свою хату — вона стояла, немов забутий капелюх посеред рідного села. В обійсті, проти гаражу, виднівся червоний автомобіль, а за кілька кроків від нього, мов прислужниця, стояв на стійці мотоцикл.

— Бачиш, уже стали в чергу, — промовив сповнений ентузіазму Ліберо.

Та насправді все було трохи інакше. У хаті, розлігшись на софі, граф давав хропака. Він був одягнутий у бежевий костюм, що аж ніяк не був схожий на селянський.

— Він пригнав нову автівку, щоб тобі показати, — мовила Флоренс. — Це дарунок графа, він за усяку ціну хотів, щоб ти його прийняв.

— Ти прекрасна, — промовив Ліберо, і це була правда. Вони обнялися, як діти.

Залишилось розібратися з мотоциклом, та про це подбав граф, коли врешті прокинувся. Він схопив Ультімо за руку і сказав:

— Він твій.

Ультімо спочатку не втямив.

— Мотоцикл — твій. Це подарунок.

— Кому?

— Тобі.

— Ви здуріли.

Насправді, Флоренс теж була такої думки. А Ліберо це озвучив:

— Ти божевільний.

Але граф аж

1 ... 26 27 28 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без крові. Така історія"