Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

Глава 26

Чи це через зілля, чи все далеко не так просто, як вони розповідають, але у мене немає до нього почуття у відповідь.

- А я? - спитала, а в самої чомусь перехопило подих, тому довелося глибоко зітхнути, щоб продовжити: - А я любила вас у тому світі?

Чоловік завмер на мить, а потім подивився на мене так, ніби зараз вирішувалася його доля.

- Я дуже сподіваюся, що ти теж мене кохала... любиш, - виправився він. - Інакше я стану найнещаснішим чоловіком у світі, бо знайшов свою єдину, а вона мене не пам'ятає.

Усередині все перевернулося від його слів, таких відвертих, що дух захоплювало.

Він сумно посміхнувся, продовжуючи вдивлятися в мене, наче хотів щось побачити.

Зробилося ніяково, і я поспішила відійти від гостя, вдаючи, що зацікавилася різко чайником на плиті.

- Здається, я сьогодні нічого не їла, - промовила у простір. - Треба хоч чаю попити.

Почала наповнювати чайник водою, на інтуриста намагалася навіть не дивитися.

- Те, що сталося на пустирі, не піддається жодному поясненню, але не думайте, що я ось так з ходу повірю у ваш світ, - заговорила, щоб уникнути незручних запитань і відповідей, шкодуючи про те, що взагалі затіяла цю розмову.

- Я покажу тобі наш світ! - iнтурист нечутно підійшов ззаду і обійняв мене за плечі. - Це тепер і твій світ.

- Не могли б ви… - ухилилася я і відійшла від нього подалі, - не торкатися до мене, я не люблю, коли сторонні чоловіки…

Договорити я не змогла, бо Ванькін друг просто таки загарчав, почувши останні слова. У мене мурашки побігли по шкірі від цього хижого звуку. У кухню заглянув Ванька, окинувши нас оцінюючим поглядом, досить видав:

- Ви тут нічим таким не займаєтесь?

- Що? - простягла обурено. - "На що цей стурбований підліток натякає?"

- А давайте винця хряпнемо? - продовжив він, невинно поплескавши очима у відповідь на мій гнівний погляд. - Нам би всім не заважало зняти стрес.

Вперше братик сказав щось вартісне. Ми з його другом відразу погодилися, і подальша частина цього тривожного дня пройшла в мирній атмосфері. До інших світів ми більше не поверталися.

На ніч все ж таки інтурист подався в готель. Хоч я вже змінила гнів на милість, він вирішив, що так буде краще для всіх.

Повечерявши, чоловіки пішли. Ванька повів гостя влаштовуватися на нічліг. Вперше мій безглуздий братик про когось дбав, а не просиджував дні під комп'ютером. І за це я була іноземцю дуже вдячна.

Але все інше викликало лише питання.

Наступного дня, ближче до обіду, з'явилися батьки, веселі та радісні. Шум у нашій невеликій квартирі під час їхньої зустрічі стояв такий, що сусіди по черзі забігали запитати, чи все в нас гаразд.

Бедлам створювала в основному моя матуся, у цьому вона була фахівцем. У такі моменти я намагалася забитися кудись у кут і перечекати.

Коли емоції вщухли, і ми почали, нарешті, спокійно спілкуватися, у двері зателефонували. Прийшов Ванькін друг.

Обличчя у нього було стурбоване. Вони з братиком пошепталися про щось у коридорі, а потім Іван представив його батькам.

Мама, побачивши інтуриста, залилася солов'єм, голосячи, як вона рада тому, що в Івана такий чудовий друг. Я лише похмуро за всім спостерігала. Батьки ніколи не приділяли уваги не те, що друзям братика, а й самому Ваньці, а тут прямо не відходила від гостя.

Зрештою, спільними зусиллями її вдалося заспокоїти. Тільки я збиралася полегшено видихнути, як цей дивний товариш примудрився довести всіх до шокового стану.

Вийшовши на середину, він урочисто схилив одне коліно, як чоловік у середньовіччі, що посвячувався в лицарі, і видав на повному серйозі:

- Я, Асгард Чорний Дракон, принц Ілідаської імперії, прошу вас віддати мені вашу дочку за дружину!

Повисла гробова тиша.

У мене всередині все похололо. "Що він творить? А мене запитати не треба? І взагалі..."

Тільки я зібралася вибухнути гнівною тирадою, як прийшла до себе мама, перехопивши ініціативу.

- Вибачте, юначе, - почала вона на подив збентежено і злегка заїкаючись. - Як, ви сказали, вас звуть?

- Асгард! - коротко відповів той, не змінюючи пози.

- Ви зараз просите руки нашої Свєточки? - очі у мами стали круглими та зляканими.

- Ні! - несподівано видав інтурист, і ми навіть трохи з місць повставали. - Руки мені буде замало, я її всю хочу!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍