Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Розділ 14.

Кароліна.

 

 

Подальша половина дня проходить мов у тумані. Я безцільно колупаю тарілку з давно встиглим вівсяним млинцем, не в змозі піднятися зі стільця. У роздумах мене щосекунди кидає в протилежні боки: то хочу бігти за три дев'ять земель на інший кінець земної кулі, то хочу лишитися поряд з чоловіком та довести цьому стерву Баженовій, що їй не вдалося перемогти.

Через деякий час чоловікові все ж таки вдається вмовити мене на похід до кінотеатру. Перегляд кінострічки та розслаблений натовп — це те, що зараз обом нам треба.

Йдемо на прем’єрний показ кінострічки, назву якої я навіть не намагаюся запам'ятати. Все одно весь сеанс я дивитимуся крізь екран, міркуватиму про те, як далі жити.

Будь-який дотик Назара віддає тупим болем під ребрами. Мене вистачає на пів хвилини. Висмикую руку та ховаю долоні між колінами.

Коли починаються фінальні титри, першою вилітаю із кінозалу. Біжу по рухомому ескалатору вниз, ігноруючи оклики чоловіка за спиною. Вриваюсь у туалетну кімнату, розштовхуючи чергу.

Закриваюся в кабінці та випльовую весь сніданок в унітаз. Сльози котяться щоками, живіт скручує від болю. Мені наскільки погано фізично, що я ледве тримаю рівновагу, стоячи на колінах.

Наполегливий стукіт у хисткі пластикові дверцята у супроводі жіночих криків посилюється.

— Йдіть до біса! — не витримуючи шуму, кричу я у відповідь. Та одразу шкодую про це.

Невдоволення переростає у новий шквал гнівних коментарів, посилюється стукіт у двері. Стискаю долонями вуха, сподіваючись, що пульсівний біль у скронях таким чином  стане меншим.

— Та годі вже кричати! — Двері сусідньої кабінки видають жалібний скрип. — Чи не ясно, що дівчині раптово стало погано. І добре, що вона не зволікала, інакше хто знає, скільком з нас довелося б здавати взуття та одяг у хімчистку.

Бурхливий ґвалт перетворюється на тихе перешіптування. Гул у вухах поступово стихає, як і біль у животі. Обережно приймаю вертикальне положення, тримаючися за стіни. Відкриваю клямку і виходжу з кабінки.

Під косі погляди шкутильгаю до умивальника. Плюскаю кілька разів холодною водою собі в обличчя, полощу рота. Не промовивши жодного слова, з тим же невпевненим кроком йду геть звідси.

— Тільки не кажи, що ти знову взялася за старе, Кароліно? — тихо гарчить Назар.

Він хапає мене під лікоть, як тільки-но я минаю чергу до вбиральні, та тягне сходами вниз. Насилу вдається переставляти ноги.

— Відпусти, — мружачись від болю, шиплю я.

Хватка пальців, попри мої сіпання, стає лише сильніше. Ми йдемо швидким кроком до ліфта, який спускає усіх охочих до підземного паркінгу.

— Згадай, чим закінчилися твої витівки минулого разу.

Чоловік буквально заштовхує мене до ліфта, коли той зупиняється на нашому поверсі. Ми стоїмо один навпроти одного, міряємося розгніваними поглядами. Його смарагдова зелень б’ється з бурливим морем моєї блакитної лагуни.

На шістдесят секунд ми відрізані від усього світу. І все, що я відчуваю — це біль та страждання від кохання до цього чоловіка. Я до нестями кохаю того, хто цього ранку повідав мені найстрашнішу правду.

Ті люди, хто голосно кричать, що краще гірка правда, ніж солодка брехня, ніколи не відчували нічого подібного. Як жити тепер із цією правдою? Як кохати? Як довіряти чоловікові, який тепер пропадатиме вечорами у чужій квартирі? Як піти від того, кого кохаєш більше за життя?

— Ти робиш мені боляче.

Всупереч сльозам, що котяться по щоках, я продовжую гордо тримати підборіддя. Не розриваю зоровий контакт навіть коли солона пелена розмиває все довкола.

Немов схаменувшись, Горський розтискає свої пальці та відступає на крок. Опускає голову та дивиться на власну руку, якою щойно робив мені боляче.

— Пробач, Веснянко.

— Поверни мене додому. Я не хочу більше гуляти, — неживим голосом прошу я, як тільки двері ліфта знову впускають шум вулиць у металеву кабінку.

Всі спроби чоловіка поговорити ще раз я ігнорую, дивлячись у вікно. Коли заходжу додому, прошу Марію приготувати ромашковий чай. Не чекаючи на її відповідь, йду нагору до спальні. Забираюсь під ковдру та лежу з відкритими очима, дивлюся у стелю.

Мрію скоріше заснути, аби перестати бодай щось відчувати. Але рій думок не дає організму відключитися. Змахую сльози, що проступають у кутках очей, рукавом кофти. Рухатися за серветками нема бажання.

Телефон вібрує у глибині сумки. Два дзвінки я навмисно ігнорую. Потім передзвоню. Але мобільний продовжує трясти вміст сумки знову і знову. Доводиться вибратися зі свого пухового барлогу та відповісти наполегливому дзвонарю.

— Алло, — відповідаю я, звісивши голову з ліжка.

— Ну нарешті, Карочко. Бо мені вже набридло слухати ці гудки, — Олександра у звичній манері за три секунди видає гору інформації. — Тільки не кажи, що ми розбудили тебе? Я знову час прильоту переплутала, так? Пробач мені, люба.

— Сашо, все гаразд. Я не спала, заспокойся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍