Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А з голосом тоді що? — схвильовано перепитує подруга.
— Перемерзла в Італії на зйомках.
— От лихо! — роздратовано зітхає Олександра. — А ми хотіли тебе в караоке запросити, погорланити пісні та попліткувати в «Ракеті». У Ірки є для нас просто чумові новини.
— Михайло запросив мене до Парижа на вихідні. Каро, ти розумієш, що це означає? Розумієш? — кричить звідкись здалеку друга подруга.
— Ірусю, я тебе вітаю. Михайло — чудовий хлопець. — голос ламається, і я вдаю, ніби мене душить кашель. — Вибачте, дівчатка. Я з радістю поїхала б з вами, але хвороба відбирає всі сили.
Мені соромно за таку брехню, але зараз я не готова до жалісних поглядів подруг. Не готова дивитися їм в очі та чути від них «а ми попереджали».
— Точно все гаразд, Каро? Якщо це через Горського, то...
Наче відчуваючи, що мова зайшла про нього, до кімнати заходить Назар.
— Бувайте, дівчата. Бажаю гарно поспівати, — ховаю телефон під ковдру.
У руках чоловік тримає невелику тацю з заварником та моєю улюбленою чашкою з зірками.
— Марія сказала, що ти не прийшла пити чай. Я вирішив принести його сюди.
Заповзаю назад під ковдру та відвертаюсь від чоловіка. Сподіваюся, що він зрозуміє такий натяк та залишить мене на самоті хоча б на якийсь час. Але на жаль, чоловік вкотре доводить, що чоловіки не здатні розуміти натяки, навіть такі прямолінійні.
Матрац стискається під вагою чоловічого тіла. Натягую ковдру вище, не прикриваю лише волосся.
— Веснянко, поговори зі мною. Будь ласка.
— Мені нічого тобі сказати.
— Не закривайся, мала. Адже це я, твій Гор. Я нікуди не зникну.
— Я вже в цьому не впевнена, — бурмочу ледь чутно, коли телефон Назара починає горланити на всю спальню.
— Так, Аннеті.
Їжачуся від імені цієї жінки. Ховаю голову під подушку, аби ні слова не чути з їхньої розмови. Сльози з новою силою тиснуть на повіки.
Господи, за що мені це все? За що? Я просто хотіла кохати та бути коханою.
— Каро, — рука чоловіка торкається мого плеча, другою він стягує подушку з моєї голови. — Каро, мені треба поїхати на певний час у справах, — винуватим голосом повідомляє він. — Миру погано, він задихається. Аннет везе його до лікарні. Я не можу...
— Тобі не варто гаяти час на розмови зі мною. Їдь до них.
Назар тягнеться вперед, аби обійняти мене, але я забороняю чоловікові це робити, виставивши вперед руку. Не потрібні мені ці жалюгідні втіхи. Вони роблять тільки гірше.
— Пообіцяй, що не наробиш дурниць, Кароліно.
Підібгавши губи, я відвертаюся від чоловіка та знову накидаю ковдру на голову.
— Я зателефоную, як тільки зможу, — додає Назар перед тим як остаточно піти.
Коли двері спальні зачиняються, я даю волю новій порції сліз.
Знаю, що я — затята егоїстка. Войовнича володарка до мозку кісток. Тому саме зараз я геть не розумію, як впоратися з тим, що мій коханий чоловік відтепер належить не лише мені. Та й хіба можна з цим примиритися й жити далі спокійно? То ж якщо погано, то треба тікати… Але як піти від Назара я теж не розумію.
Головою я розумію, що він не може просто лежати в ліжку, у той час поки життя його дитини перебуває під загрозою. Але серцем… Серцем я волаю.
Не під силу людині відключити почуття, неможливо зупинити біль помахом руки. Гірко від того, що він покинув мене саму в таку годину та полетів серед ночі до того, чию світлину побачив місяць тому.
Боротьба розуму та серця настільки розростається, що просто не витримую. Порожнеча будинку тисне на скроні. Очі болять від нескінченних сліз. Хапаю телефон та пишу дівчаткам, аби скинули адресу караоке-бару де вони сидять.
За пару хвилин приймаю контрастний душ, змиваючи з тіла піт та жалість до самої себе. Хочу якнайшвидше забутися. Хочу розчинитися в натовпі, аби припинити відчувати цю вбивчу самотність.
З глибин шафи дістаю улюблену шкіряну спідницю, чорні колготки, червоний гольф. Посеред вдягання листуюся з дівчатами, які радіють тому, що я передумала. Подушечками пальців швидко розподіляю тональний крем по обличчю, консилером замазую синці під очима. Чорним олівцем малюю стрілки, накладаю на вії три шари чорної туші. Яскраво-червоною помадою завершую драматичний образ.
Вішаю сумочку на плече та, підхопивши з ліжка телефон, поспішаю до виходу. Смикаю ручку дверей та ледве не влітаю чолом у дерев'яну перепону.
— Що за чортівня? — смикаю знову і знову зачинені двері.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська», після закриття браузера.