Читати книгу - "Ліс таємниць"

на Сіросмуга, а тоді знову перевів погляд на голодних Річкових котів. Більшість із них уникали дивитися йому в очі, наче соромилися, що кіт з іншого Клану дізнався про їхні проблеми.

— То давайте ми допоможемо, — звернувся він до всіх. — Ми полюватимемо на своїх землях і будемо приносити здобич вам, поки не зійде паводок і ріка не очиститься.

Вимовляючи цю пропозицію, він уже знав, що порушує вояцький правильник, який вимагав безроздільної відданості власному Кланові. Синьозірка просто ошаліє, якщо дізнається, що він надумав ділитись дорогоцінною здобиччю Громового Клану. Але Вогнесерд не міг змусити себе просто так залишити інший Клан у скрутному становищі. «Синьозірка сама сказала, що наш добробут залежить від того, що в лісі є чотири Клани, — нагадав він собі. — Така воля Зоряного Клану».

— Ви справді так зробите? — повільно запитав Кривозір, підозріливо примруживши очі.

— Так, — нявкнув Вогнесерд.

— Я допомагатиму, — пообіцяв Сіросмуг, на мить зиркнувши на Срібнострумку.

— Тоді Клан дякує вам, — крекнув Кривозір. — Жоден мій кіт не зупинить вас на наших землях, аж поки спаде вода і ми зможемо повернутись до табору. Але після цього ми самі будемо про себе дбати.

Провідник повернувся і рушив до кущів. Коти сумирно рушили за ним, дорогою раз у раз озираючись на Вогнесерда і Сіросмуга. Не всі вони (Вогнесерд це ясно бачив), довіряли їхній пропозиції допомогти.

Останньою пішла Мрячконіжка, позводивши своїх малят на лапки і повівши їх угору схилом.

— Дякую вам обом, — промурмотіла вона. — Я цього не забуду.

Вогнесерд і Сіросмуг залишилися геть самі, коли всі Річкові коти розчинилися в хащах кущів. Коли друзі вже рушили униз схилом, назад до річки, Сіросмуг похитав головою, наче сам собі не вірив.

— Полювати для іншого Клану? Ми, певно, подуріли.

— А що ще ми мали робити? — заперечив Вогнесерд. — Залишити їх голодувати?

— Ні! Але тепер треба бути дуже обережними. Від нас лишиться вороняче їдло, якщо про це дізнається Синьозірка.

«Або Тигрокіготь, — подумки додав Вогнесерд. — Він уже підозрює, що у нас із Сіросмугом є друзі в Річковому Клані. І ми за крок від того, щоб він довів це».

Розділ 13

Був холодний похмурий ранок. Вогнесерд знехотя виповз із тепленького гніздечка і пішов будити Сіросмуга.

— Що? — Сіросмуг смикнувся і знову вмостився, прикривши хвостом носа. — Вогнесерде, забирайся.

Вогнесерд опустив голову і штурхнув широке сіре плече.

— Ходімо, Сіросмуже, — прошепотів він другові на вухо. — Треба полювати для Річкового Клану.

На цих словах Сіросмуг нарешті підвівся і роззявив щелепи, несамовито позіхаючи. Вогнесерд був не менш втомлений. Забезпечення Річкового Клану свіжиною вкупі з їхніми безпосередніми обов’язками у Громовому Клані забирало весь час і сили. Друзі вже кілька разів переходили річку зі здобиччю, і досі їм щастило. Ніхто з Громового Клану так і не виявив, чим вони займаються.

Потягуючись, Вогнесерд обережно роззирнувся кублом. Більшість вояків лежали клубочками на подушках моху і спали надто міцно, щоб ставити незручні запитання. Від Тигрокігтя виднілася тільки купка темно-смугастої шерсті у гнізді.

Вогнесерд вислизнув надвір поміж гілля. Спершу він подумав, що ніхто, крім них, іще не прокинувся. Та раптом побачив, як Ряболиця вийшла з ясел і підвела голову, щоб понюхати повітря. Наче не вподобавши різкий, вологий вітер, королева миттю зникла всередині.

Вогнесерд знову глянув на Сіросмуга, який саме струшував із шерсті шматочки моху.

— Нормально, — нявкнув він. — Можна йти.

Двоє котів рушили галявиною. Однак щойно вони наблизились до тунелю, як почули знайомий голос:

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Вогнесерд завмер і озирнувся. До них, репетуючи з усіх сил, дріботів Хмарко.

— Вогнесерде! Зачекай!

— Вогнесерде, — прогарчав Сіросмуг. — Ну чому твій родич гарбузовий увесь час з’являється у найнезручніший момент?

— Лише Зореклан святенький знає, — зітхнув Вогнесерд.

— А ти куди? — радісно допитувався Хмарко, спинившись біля вояків. — А можна з вами?

— Ні, — відповів Сіросмуг. — Лише новаки можуть ходити з вояками.

Хмарко неприязно зиркнув на Сіросмуга.

— Але я скоро буду новаком. Я ж буду новаком, Вогнесерде?

— «Скоро» це ще не «зараз», — нагадав йому Вогнесерд, намагаючись зберігати спокій. Якщо ще хоч трохи забаритися, весь Клан уже буде на ногах і всі захочуть знати, куди це вони прямують. — Не цього разу, Хмарку. Ми вирушаємо на особливе вояцьке завдання.

Хмаркові блакитні очі округлились від подиву.

— Це таємниця?

— Так, — прошипів Сіросмуг. — А надто для кошенят, які всюди пхають свого носа.

— Але я нікому не скажу, — завзято пообіцяв Хмарко. — Вогнесерде, ну будь ласочка, дозволь мені піти.

— Ні, — трохи роздратований Вогнесерд перезирнувся із Сіросмугом. — Слухай, Хмарку, чухай до ясел, а я тебе пізніше, можливо, візьму пополювати. Годиться?

— Годиться… мабуть, — Хмарко трохи спохмурнів, але повернуся і пошкандибав у напрямку ясел.

Вогнесерд дивився йому вслід, аж поки кошеня не дісталося до входу, і аж тоді пірнув у тунель. За якусь мить він уже мчав угору схилом поруч із Сіросмугом.

— Сподіваюся тільки, що Хмарко не розпатякає усьому Кланові, що ми рано-вранці вирушили на особливе завдання, — зітхнув Сіросмуг.

— Цим будемо перейматись пізніше, — видихнув Вогнесерд.

Двоє вояків попрямували до підводних каменів. Повалене дерево досі лежало на місці, полегшуючи доступ до протилежного берега. Якщо полювати неподалік від переходу, носити здобич доведеться недалеко. Отже, зменшується вірогідність, що їх помітять.

Поки коти вийшли з лісу, денне світло вже пояснішало, але схід сонця був прихований від очей густою пеленою хмар. Вітер доносив бризки дощу. Вогнесерд не міг позбутися відчуття, що вся пристойна здобич сьогодні вирішить не вистромляти носа зі своїх нір. Він підніс голову і принюхався. Вітерець доносив до нього запах білки — свіжий і доволі близький. Вояк став обережно скрадатися поміж дерев. Невдовзі він таки помітив здобич, яка щось вишукувала під дубом. Поки Вогнесерд дивився, вона сіла й заходилася теребити жолудь, тримаючи його передніми лапками.

— Якщо вона дізнається, що ми тут, — дихнув йому на вухо Сіросмуг, — то вже за мить буде на дереві.

Вогнесерд кивнув.

— Обходь її, — промурмотів він. — Заходь із того боку.

Сіросмуг ковзнув убік тихим сірим фантомом серед тіней дерев. Вогнесерд припав до землі легким, відточеним тривалою практикою порухом і почав підкрадатися до білки. Побачив, як її вушка нашорошилися, а голівка кілька разів повернулася, наче щось її наполохало. Можливо, помітила якийсь порух Сіросмуга або вловила його запах.

Тієї миті, на яку вона відволіклася, саме вистачило Вогнесердові, щоб пробігти відкритим простором. Своїми пазурами він притиснув її до землі, і тут уже Сіросмуг, не криючись, завершив справу.

— Гарна робота, — крекнув Вогнесерд.

Сіросмуг виплюнув клубочок хутра.

— Трохи застара і жилава, але згодиться.

Обоє