Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- А чого їх боятися? Треба живих боятися, - байдуже бубоню під ніс, а потім злегка смикаю плечем, підперши своєю спиною спину мертвого головнокомандувача. - До того ж немає нічого страшнішого за мертвих дітей.

Стиснула губи, здається, зайвого бовтнула.

- У вас є діти? - запитав майже одразу Марат дивним голосом.

Я що такою старою виглядаю? У якомусь роді в мене є діти, сестри, все-таки я їх виростила. Позіхнувши, я ледве чутно погодилася, не маючи ні сил, ні бажання уточнювати.

- Скільки?

- Троє, - бурмочу, заплющивши очі щільніше, чомусь мені здалося, що моя імпровізована подушка теплішає, а мені, своєю чергою, ставало дедалі холодніше.

- Дайте руку, - простягаю свою кінцівку, її хапають і тягнуть на себе, майже змусивши мене перегнутися через тіло мерця.

Тепер-то я побачила якісь дивні символи, накреслені навколо величезної рани на чоловічих грудях, вони світилися легким блакитним світінням. Моя ж рука була на руків'я кинджала, яким головнокомандувача і зарізали. Він мене підставити зібрався?! Мої очі збільшилися вдвічі, я спробувала вирвати свою руку, але Марат затиснув її своєю. Він зловісно шипів якусь тарабарщину, при цьому його сіра шкіра дивно мерехтіла. До несамовитого болю стиснувши мої пальці, він висмикнув кинджал із грудей головнокомандувача.

Мене підставили! Підставили! Уся моя сукня в крові, у руці цей кинджал, усе - тепер я вбивця! Від злості я закричала, але мій крик заглушив інший, який зовсім не очікувала почути. Головнокомандувач сіпнувся й ожив! При цьому мене так сильно хитнуло від його руху, що я полетіла йому за спину. Усе тіло ламало від болю, я майже не відчувала ніг, але все одно стискала цей чортів кинджал. Від страху, від жаху, від злості. Я багато чого в цьому світі бачила, але от ходячих мерців... Мені здавалося, що з кожним подихом цього монстра мені стає дедалі гірше, наче це чудовисько забирає мої сили, моє життя.

Він шипів щось, хотів піднятися, але Марат не давав. Символи, мерехтіння... це їхня магія? Невже цей виродок із бабським обличчям витягнув життя з мене і дарував його цьому чудовиську?! Бажання забрати хоч одного з них на той світ із собою, було нестерпним, але не збігалося з можливостями. Тіло зовсім не слухалося, та й спати хотілося неймовірно. Вони шипіли, розмовляючи один з одним, поки Марат не шикнув комусь ще, і мене не підняли на руки, а потім закинули на плече. Здається, бовтаюся я на плечі в охоронця. І куди він мене несе? Судячи зі сходів, що замаячили перед очима, вниз. Закопати вирішили? Майже на півдорозі нас наздогнав Маратик і силоміць вирвав з моїх рук кинджал, хоча мені й вдалося трохи подряпати цю гадину, перш ніж він це зробив.

Ми спустилися до підвалу, тут було сиро й темно, пройшли вглиб і зупинилися перед ґратами.

- Любава! - закричала одна з бабусь так пронизливо, ніби мене мертву їм принесли. Відкривши ґрати, мене внесли в камеру, забиту бабусями й дідусями. А ось місця для мене вільного не знайшлося, покласти було нікуди, якщо тільки на руки їм.

- Ой, дитино, - завила баба Люба, обіймаючи мене і витираючи мої щоки від крові.

- Та жива вона, жива! Дивись, сама не задуши! - заїкався поруч староста, і мені, нарешті, стало легше. Від цього "жива", напевно, я заплющила очі й дозволила собі заснути, не маючи сил боротися з втомою, що здолала мене. Вони мені за все заплатять, ці сірі гади!