Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

слух. У мене — немає. Ну, тобто є, звичайно, він у всіх є. Тільки в мене не такий слух, щоб добре грати. Та й не цікавий мені цей баян. Давно не цікавий, але рішення я прийняв тільки наприкінці навчального року.

У травні я склав черговий екзамен і подався до батька на роботу. Вийшло дуже вдало: в кабінеті було повно людей.

— Ну, що? — спитав мене батько. — Як?

— Чотири, — відповів я. — Остання четвірка.

— А далі що, трійки будуть? — пожартував батько.

Він завжди з мене глузує, коли присутні сторонні люди. Необразливо, звичайно. Це така гра у нас. Я йому теж у таких випадках віддячую.

— Ні, — твердо сказав я. — Просто більше я туди не піду.

Батько спохмурнів, але навколо були люди, тож я знав, що скандалу не буде.

— Уже навчився?

Усі його співробітники засміялися.

— Я вже перевчився, — кажу. — У мене почався зворотний шлях. Граю щодень гірше. Треба вчасно зупинитись.

У кабінеті розлігся регіт, батько не витримав і теж розсміявся.

— Ну, гаразд, — каже. — Вдома побалакаємо. Гроші є?

— Нічого не заплатили за екзамен, — відповідаю.

Знов усі розсміялися, він дістав цілого карбованця і простягнув мені.

Тобто я все це вам розповідаю, щоб ви зрозуміли. Я два роки пхався до тієї музичної школи. Навесні навіть приємно. Ну, і з Інною ж. А взимку!..

Півтора року тому ми з нею якось ледве вижили. Ішли до музичної школи — падав дощ. Ми, звичайно, змокли, та не сильно. Просто пішли від мосту не пішки, а трамваєм поїхали. На зупинці дашок від дощу рятував, ну, а у трамваї взагалі сухо. Тільки підлога була мокра. Взуття у нас — як у всіх. У нових черевиках (як вони є) хто ж ходитиме щодня до школи? Навіть якщо до музичної! Шкарпетки стали мокрі, поки ми доїхали.

А коли вийшли зі школи, то не просто дощ припинився, а свистів сухий степовий вітер, який приніс мороз, дерева стали скляні, а тротуари — аж дзеркальні. От стоїш, навіть не намагаєшся йти, а ноги самі роз’їжджаються. Навіть гірше, ніж на незаточених ковзанах. Так слизько.

До трамвайної зупинки ми дійшли, ні разу не впавши.

— Добре, що ми не на гітарі чи, не дай, боже, на віолончелі граємо, — сказала Інна.

Справді — портфелі, ясна річ, заважали. Ми з Інною трималися за руки, а дві інші наші руки були зайняті портфелями. А якби ще інструмент тягнути із собою! Ні, баян і фортепіано щодо цього законні. І у школі багато баянів, і вдома є свій — нічого перти на собі не треба. А надто піаніно! Мені, щоправда, шкільний «Кремінне», на якому я грав на уроках, не подобався. Та мені й уроки не подобались. А особливо вчитель, котрий бив мене лінійкою по пальцях, бо в мене не виходило то легато, то стакато. То що ж тепер — свого вчителя з дому щоразу тягнути?

Поки стояли на зупинці, змерзли як собаки. І головне, що нікого, крім нас, нема. Тільки ми вдвох. І темно. І взагалі місто — як вимерло: жодної живої душі на вулицях, жодної машини — тільки ми, підлий вітер і колючий мороз. Місто у нас не таке, як Варварка.

Тут усі вулиці прямі, ніби навмисно сплановані для вітрів. Ну, якщо ви ніколи не були на півдні України, то уявити наших сухих вітрів ви не зможете, — я й описувати не буду. Хляскає по щоках, ніби кропивою, — потім потрібно казна-скільки часу, щоби зігрітись.

Аж раптом помітили, що, поки ми тут стоїмо, і зустрічного трамвая не було жодного. А тут же три марки ходять. Подивився я на рейки, а вони у прозорій неторканій кризі. Ясно. Трамвай же електрику бере з дроту над головою, а заземлення в нього — рейки. Якщо залізні колеса не торкаються залізних рейок, то і двигун не працюватиме.

— Треба йти пішки, — сказав я. — Трамваї не ходять.

— Давай ще почекаємо, — попросила вона. — Може, ж підуть?

— Може, й підуть, коли морози спадуть, а поки що ми маємо тільки два варіанти: або тут замерзати, або по дорозі. На ходу довше протримаємося.

Тоді ще не відкрили нового моста, хоча його вже і спорудили. Треба було йти аж до яхт-клубу, а там на зупинці чекати на автобус, який перевезе через міст до Варварки. І ми пішли. Ще як ішли по Свердлова, було нічого. Тобто ми потім зрозуміли, що то було нічого. А коли завернули й почали спускатися до річки, зразу збагнули, що то ми йшли ще затишною вулицею. А тут уже ми почали падати. Коли ні за що не тримаєшся і ноги не чіпляються за землю, встояти на ногах неможливо. А що ми тримались одне за одного, то єдина втіха, на яку спромагалися, — це та, що падали разом.

Після третього чи четвертого падіння ми відпустили одне одного і почали рухатися самостійно. А там же ще і спуск. Я спробував їхати, як на ковзанці. Заїхав у яму в асфальті й покотився по землі, випустивши портфель. А коли котитися перестав, на мене накотилась Інна. З’ясувалося, що це я винен. Бо, якби я не поїхав на ногах, вона б теж не поїхала. Ото ж.

Портфель занесло казна-куди. Поки я мандрував по нього на протилежний бік вулиці, зрозумів, що йти вулицею легше, ніж тротуаром: вона ширша. Погукав Інну, та вона стояла мов укопана, вчепившись у криву акацію, і тільки злегка крутила головою: мовляв, нізащо не зрушить із місця. Коли я нарешті підійшов до неї, то зрозумів, що вона плаче. Мої нерви вже також були на межі, і я теж заплакав.

Ми стояли обабіч акації й плакали на шаленому вітрюгані, що, розігнавшись на двокілометровій широчіні річки, вискочив на крутий лівий берег і влетів у будинки. До його сили й інерції додалося люте роздратування. І тепер він виміщав його на нас.

Нам тоді було тільки-тільки по одинадцять. Плакати одне перед одним було ще можна, та вже соромно. От і ховалися від поглядів за стовбуром кривого дерева. Хоча що там у тієї акації того стовбура!

Плакали ми через те, що нам треба було ще йти і йти до автобусної зупинки, на якій — ми знали — немає жодного навісу, немає там жодної стіни. Потім невідомо, скільки стояти там на вітрі й на морозі — чекати на автобус. Поки що жоден повз нас не проїхав. А коли переїдемо через міст і опинимось у своєму рідному