Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Глава 6. Сліди

Житло Лілі, за сумісництвом моторошна міжпросторова штука, знаходилося недалеко від нашого універу та гуртожитків. Тож ми попрямували туди пішки.

Я чесно намагалась просто насолоджувалась весняною погодою, але через пару хвилин мовчазної прогулянки все-таки не втримувалась і першою заговорила:

– Слухай, мене тут непокоїть одне питання. Думала ти зможеш мені пояснити.

– Ненадовго тебе вистачило.

Я крадькома глянула на Лілі і помітивши легку напівусмішку, продовжила:

– Мені просто цікаво, якщо твої старійшини, – після її делікатного покашлювання я виправилася, – наші старійшини вважали, що я вбила того чоловіка….

– Це був один із них, – перебила мене дівчина. – Станіслав Романенко. Десятий із старійшин.

У мене перед очима постало видіння вчорашнього дня. Як переді мною в рівній шерензі стоять дев'ятеро солідних чоловіків у костюмах. То їх мало бути на одного більше.

 – Нехай так, – відмахнулась я. – Якщо вони вважали, що я небезпечна вбивця, чому ж помістили в те коло, яке ти так просто зруйнувала? Я ж правильно зрозуміла, це була ти?

– Це обмежувач або як його називають у народі «клітка». Одна з найпростіших, але при цьому ефективних пасток. Її майже неможливо зруйнувати зсередини. Вона витягує сили сфара, при цьому сама стає потужнішою. Але в ній є свої недоліки. Один із яких – її досить просто зламати ззовні, досить трохи зусиль і вона розкриється.

– І чому тоді її використовують?

– У нас не прийнято рятувати засуджених. Думаю нам пощастило, ефект несподіванки зіграв на руку. Загалом я мала два варіанти: спочатку знешкодити вартових, а потім зруйнувати обмежувач чи навпаки. По правді, таку пастку набагато легше знищувати зблизька, але я розуміла, коли себе розкрию у мене може не вистачити часу. Тож я вирішила спочатку підчепити основний захист пастки, а потім, впоравшись з охороною, швидко її зруйнувати. Але ти мене випередила і здивувала, – вона хитро подивилася на мене і я прочитала в цьому погляді похвалу.

– Я сама не зрозуміла, як це вийшло, – зніяковіло потупила очі.

– Це добре.

– Що я нічого не розумію? – уточнила я.

– Що ти чиниш інстинктивно. Твоя сутність знає, як використати силу. Із цим тобі буде значно легше.

Мені хотілося їй вірити. Хотілося відчувати, що моя сила в потрібний момент може проявитись і допомогти мені.

Ввійшовши у другий корпус гуртожитку, я начепила на обличчя привітну усмішку та попрямувала до нашої комендантки, яка, як завжди, сиділа за своєю стійкою, втупившись очима в кросворд. Найцікавіше цій жінці не треба було піднімати очі, щоб побачити, хто і куди йде.

– Маріє Василівно, – покликала я.

– Колеснікова, що треба? – не відриваючись від журналу, спитала вона.

– Мені зателефонувала мама, моя бабуся захворіла і мені потрібно поїхати додому на якийсь час, щоб допомогти доглядати її.

– Сподіваюся нічого серйозного, – жінка підняла свої світлі очі і стурбовано подивилася на мене.

– Ні, просто боюся мама одна не впорається.

– Звичайно-звичайно. Це ти правильно кажеш. Родичам завжди потрібно допомагати. Ось мої, скільки їх не проси… – жінка затихла, похитавши головою, не посвячуючи нас у подробиці свого життя. Але потім її погляд перемістився на Лілі і вона серйозно спитала: – Так, а це хто?

– Це моя подруга, вона допоможе мені з речами. Ми дуже швидко зберемося і підемо, у мене автобус о дванадцятій, – максимально чесними очима подивилася я на жінку. Коли вона, примруживши очі, все-таки кивнула, я додала: – І ще до мене має зайти Оля, ну ви її знаєте. Мені треба віддати їй свої конспекти. Пропустите?

Може справа в щенячих оченятах, а може вона просто любила Олю, яка якось розповіла їй секретний рецепт пиріжків її бабусі, але вона таки погодилася. А я, щиро подякувавши, потягла Лілі до сходів. Ліфт у нас був, але з ним є два варіанти: або їхатиме півдня, або застрягне разом з нами. Тим паче, нам всього лише на четвертий поверх.

– Ласкаво прошу до моїх хором, – відчинила перед дівчиною двері, пропускаючи її вперед.

Моя кімната була у кращих традиціях гуртожитків. Два ліжка (це мені пощастило), один письмовий стіл, два стільці, один з яких слугував вішалкою для речей, шафа та міні-холодильник, перекуплений у сусідів.

– Давай у прискореному темпі, – поквапила мене Лілі. – Бери тільки особисті речі: одяг, аксесуари, гребінці, косметику та постільну білизну.

Не зволікаючи, я відкрила шафу і з верхньої полиці дістала дві великі дорожні сумки, з якими я два роки тому приїхала до столиці в пошуках кращого життя. Ну що ж, я його знайшла. Або воно мене.

Часу на ретельне та акуратне пакування валіз не було, тож речі просто летіли у відкриті сумки, а потім утрамбовувалися руками. Я навіть не помітила, як більшість мого майна перекочувала в поклажі, не так вже багато речей у мене виявилося.

До кімнати без стуку майже забігла захекана Оля. Вона теж знала, що краще підніматися сходами. Хоча здається, вона ними бігла. Дівчина швидко підійшла до мене, схопила за плечі і почала уважно оглядати з усіх ракурсів, крутячи в різні боки як ляльку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍