Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

66
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 47
Перейти на сторінку:
з заходу на схід проходив кордон між Річ­чю Посполи­тою та Османською імпері­єю. Після то­го, як Російська імперія зага­рбала ці те­ри­торії на­при­кі­нці XVIII сто­лі­т­тя, пів­ні­чна ча­сти­на те­пері­шніх Балтсько­го та Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів нале­жа­ла до Подільської гу­бе­рнії, пів­ден­на — до так званої Новоросії. За совє­тських ча­сів оби­дві ча­сти­ни уві­йшли до Одеської області, тоб­то впродовж май­же ці­ло­го сто­лі­т­тя роз­ви­вали­ся не просто в одній державі, а й в одній адміністрати­вній оди­ни­ці, бу­ду­чи об’єктом абсо­лю­т­но іденти­чної соціально-економі­чної, ку­льтурно-осві­т­ньої та ідео­ло­гі­чно-пропага­ндистської політи­ки. Єдине, що від­рі­зняє жи­телів пів­ні­чної і пів­ден­ної ча­сти­ни Балтсько­го та Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів, роз­ділених невели­кою рі­ч­кою, це не мова, не ет­ні­чність, не рі­вень осві­че­ності чи мате­рі­альної забез­пе­че­ності, а всьо­го ли­ше давня, надряд чи ким-не­будь навіть усві­до­млю­вана спорі­дненість із дво­ма рі­зни­ми політи­чни­ми орга­нізмами та, від­повід­но, ку­льтурни­ми і політи­чни­ми практи­ками.

І все ж, як показує Дарден, аналізую­чи ре­зульта­ти го­ло­сувань на пре­зи­дентських ви­борах 2010 року у май­же со­т­ні дільни­цях по один бік рі­ч­ки й по другий, від­мін­ності в ме­жах тих самих двох ра­йонів доволі значу­щі. їхні пів­ден­ні ча­сти­ни за електоральною поведінкою практи­чно ні­чим не від­рі­зня­ю­ться від ре­шти Одеської області: в го­ло­суван­ні там узя­ло участь 64% ви­борців, з них за Яну­кови­ча про­го­ло­сувало 65%, за Ти­мо­ше­нко — зо%. У пів­ні­чних ча­сти­нах теж пере­міг Яну­кович, про­те участь ви­борців там бу­ла істо­т­но ви­щою — 70%, і за Ти­мо­ше­нко про­го­ло­сувало істо­т­но більше — 42%, а за Яну­кови­ча — істо­т­но менше, 54%.

Поло­но­філи й поло­но­фоби

Цей фе­номен неусві­до­млю­ваної ку­льтурної чи, мо­ж­ли­во, ін­ститу­ційної пам’яті заслу­говує на тим більшу увагу, що оби­два імперських ре­жи­ми — і більшо­ви­цький, і царський — докла­дали ко­ло­сальних зусиль для її ви­корі­не­н­ня. Оби­два ре­жи­ми повся­к­час наго­ло­шу­вали на украї­нсько-російській спорі­дненості й навіть то­то­ж­ності. Нато­мість поля­ків завжди пред­ставля­ли як заро­зумілих «панів», пройдисві­тів й ворохобни­ків, не­здат­них ані до пра­ці, ані до ефе­кти­вної адміністра­ції, нато­мість схильних, як під­казує сама семанти­ка сло­ва «пан», до пану­ва­н­ня над бі­до­ла­шни­ми украї­нця­ми та біло­русами.

Навіть після пере­творе­н­ня Польщі на «брат­ню державу соціалі­сти­чно­го та­бору» анти­польська пропага­нда на неофі­ційному рі­вні, насамперед через поши­ре­н­ня рі­зних провока­ційних чу­ток — так зване «на­ші­птува­н­ня», — ні­ко­ли не при­пи­ня­ла­ся. За фа­садом офі­ційної «дружби народів» кри­ли­ся банальні російськосовє­тські імпері­алізм, шо­вінізм та анти­захі­дни­цтво, істо­т­ною складовою яких завжди бу­ла поло­но­фобів. 19-лі­т­нім сту­дентом я несподі­вано зі­ткну­вся з цим яви­щем на допи­ті в КҐБ, ко­ли простоду­шно намага­вся довести без­невин­ність на­шо­го сам­ви­давно­го лі­те­ратурно-ми­сте­цько­го ча­сопи­су, поси­ла­ю­чись зокрема на пере­кла­дену в ньо­му п’єсу Та­деу­ша Ру­же­ві­ча і на ці­лком офі­ційне пу­блі­ку­ва­н­ня поді­бних текс­тів у соціалі­сти­чній Польщі. Слі­д­чий глузли­во всмі­хну­вся, даю­чи зрозумі­ти ні­к­че­мність мо­го аргументу, і мовив: «Ну, ми добре знає­мо, що та­ке та ва­ша Польща!»

Втім, усві­до­мле­н­ня то­го, що Річ Посполи­та є до певної мі­ри та­кож украї­нською спад­щи­ною, ускладню­вало­ся не ли­ше офі­ційною анти­польською пропага­ндою, а й істо­т­ни­ми особли­востя­ми форму­ва­н­ня украї­нської на­ціональної іденти­чності. В її основу украї­нські ро­манти­ки — від Го­го­ля до Ше­вче­нка — покла­ли коза­цький міф із над­звичайно си­льни­ми анти­польськи­ми, анти­шля­хе­тськи­ми й анти­като­ли­цьки­ми мо­ти­вами. Форму­вався цей міф на поча­тку XIX сто­лі­т­тя у рамках ці­лком ло­я­льно­го що­до імперії мало­російства — ідео­ло­гії, що намага­ла­ся трактувати украї­нців (коза­цьку знать) як спів­творців і спів­власни­ків «російсько-руської» імперії нарі­вні з вели­коросами. З пли­ном ча­су (і з по­ступовою на­ціоналі­за­ці­єю імперії вели­коросами) украї­нський патрі­о­ти­чний рух по­збувся зга­даної ло­я­льності, а про­те не по­збувся іманент­ної, генеало­гі­чно об­умовле­ної анти­польськості. Її подо­лан­ню, зроз­уміло, не сприя­ло ані подальше до­міну­ва­н­ня польської шля­хти над украї­нським селя­нством на Прав­обереж­жі, Воли­ні та в Га­ли­чи­ні, ані, тим більше, дис­кри­міна­ційна політи­ка Другої Ре­чі Посполи­тої що­до украї­нців у між­воєн­ний пері­од. «Епоха на­ціоналі­зму», як охрестив XIX сто­лі­т­тя Ганс Коен, наки­ну­ла анахроні­чні на­ціональні кате­горії на події XVI-XVII сто­літь, інтер­претую­чи станові й релі­гійні конф­лі­кти на те­ри­торії Украї­ни як «польсько-украї­нські». Анти­істори­чна інтер­прета­ція до­модерних подій у модерних кате­горі­ях пере­ва­жає, на жаль, і досі, піджи­влю­ю­чи ресенти­менти з обох боків і, що гі­рше, зати­раю­чи існува­н­ня Ре­чі Посполи­тої як певної ці­лі­сності, у якій бу­ло вдо­сталь місця не ли­ше для конф­лі­ктів, а й для рі­зноманіт­ної спів­пра­ці та взає­модії.

Як наслі­док, навіть сьо­годні мало хто в Украї­ні усві­до­млює, що Геть­ман­щи­на бу­ла ін­ститу­ційним продовже­н­ням Ре­чі Посполи­тої, від якої після коза­цьких війн вона від­окреми­ла­ся, а про­те збе­ре­гла фа­кти­чно ту саму адміністрати­вну, фіскальну, правову й осві­т­ню си­стему. Мало хто в Киє­ві ни­ні знає, що до першої трети­ни XIX сто­лі­т­тя це пере­ва­ж­но російськомовне (на сьо­годні­шній день) місто роз­мовля­ло пере­ва­ж­но по-польськи (а та­кож, звісно, по-украї­нськи й на ідиш) і що перші росі­я­ни з’яви­ли­ся тут як по­стійні ме­шканці допі­ру в кі­нці XVIII сто­лі­т­тя. Взага­лі, в украї­нському суспільстві є певна не­хіть і певна боязнь ви­знати польські впливи. Не­хіть походить з імперської спад­щи­ни і проросійських орі­є­нта­цій значної ча­сти­ни населе­н­ня. А боязнь — зі сла­б­кості проукраї­нської ча­сти­ни населе­н­ня та йо­го непевності у власних си­лах.

І сьо­годні рі­зні політи­чні групи піджи­влю­ють в Украї­ні анти­польські ресенти­менти. На сході це роблять так звані «лі­ві», зорі­є­нтовані на тради­ційні імперські нарати­ви і на ни­ні­шні не­при­хи­льні до Польщі (й Заходу зага­лом) російські масмедїї. А на заході Украї­ни їх пле­кають так звані «праві», що апелю­ють до ще жи­вої тут пам’яті про прини­же­н­ня й упослі­дже­н­ня.

По­при все це, в украї­нських масмедіях пере­ва­жає зага­лом пози­ти­вний образ Польщі, — що насамперед є, звичайно ж, заслу­гою самих поля­ків, доволі успішних, а подеколи навіть взі­рцевих у здійснен­ні пост­комуністи­чних ре­форм і активних у поши­рен­ні на схід цьо­го сво­го досвіду. Поча­сти це та­кож заслу­га жу­рналі­стів і зага­лом інтелектуа­льно­го середови­ща, ко­тре виявляє помі­т­ний (хоч і далеко не до­стат­ній) інтерес до польських подій, не марну­ю­чи рі­зноманіт­них мо­ж­ли­востей, які їм надає польська сторона у ви­гляді тренінгів, ста­жу­вань, фа­хових обмінів, творчих конку­рсів то­що. При­к­мет­но, що й украї­нські олі­га­рхи, по­при свою ви­разну вторин­ність що­до росі­ян — і за менталі­тетом, і за ку­льтурни­ми та політи­чни­ми орі­є­нта­ці­я­ми, не під­три­му­ють однак у своїх масмедіях ха­ракте­рних для сусі­дів анти­польських кампаній. При­чи­на та­кої ло­я­льності мо­же бу­ти ці­лком прозаї­чною: Польща зали­шає­ться чи не єдиним європейським адвокатом украї­нсько­го олі­га­рхі­чно­го ре­жи­му, а польські пре­зи­денти — чи не єдини­ми захі­дни­ми політи­ками, що не цураю­ться поки що зу­стрічей з остракі­зованим Ві­ктором Яну­кови­чем (як і перед тим — з Ле­оні­дом Ку­чмою).

Соціо­ло­гі­чні опи­тува­н­ня під­тверджу­ють пере­ва­ж­но пози­ти­вне ставле­н­ня украї­нців до поля­ків (на від­міну від пере­ва­ж­но не­га­ти­вно­го ставле­н­ня поля­ків до украї­нців, за дани­ми CBOS). За шкалою Бо­ґа­рдуса, якою вимі­рю­ють соціальну ди­станцію між рі­зни­ми групами, поля­ки опи­ня­ю­ться серед най­ближ­чих до украї­нців народів — на четверто­му місці, від­разу після росі­ян, біло­русів і євреїв, тоб­то народів ці­лком звичних і без­за­стереж­но «своїх».

Ві­ртуа­льний Яну­кович

Зроз­уміло, що громадську думку форму­ють не ті­льки масмедіа а й — чи не най­ефе­кти­вні­ше — особи­стий досвід. Ко­ли мене

1 ... 26 27 28 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"