Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І все ж, як показує Дарден, аналізуючи результати голосувань на президентських виборах 2010 року у майже сотні дільницях по один бік річки й по другий, відмінності в межах тих самих двох районів доволі значущі. їхні південні частини за електоральною поведінкою практично нічим не відрізняються від решти Одеської області: в голосуванні там узяло участь 64% виборців, з них за Януковича проголосувало 65%, за Тимошенко — зо%. У північних частинах теж переміг Янукович, проте участь виборців там була істотно вищою — 70%, і за Тимошенко проголосувало істотно більше — 42%, а за Януковича — істотно менше, 54%.
Полонофіли й полонофоби
Цей феномен неусвідомлюваної культурної чи, можливо, інституційної пам’яті заслуговує на тим більшу увагу, що обидва імперських режими — і більшовицький, і царський — докладали колосальних зусиль для її викорінення. Обидва режими повсякчас наголошували на українсько-російській спорідненості й навіть тотожності. Натомість поляків завжди представляли як зарозумілих «панів», пройдисвітів й ворохобників, нездатних ані до праці, ані до ефективної адміністрації, натомість схильних, як підказує сама семантика слова «пан», до панування над бідолашними українцями та білорусами.
Навіть після перетворення Польщі на «братню державу соціалістичного табору» антипольська пропаганда на неофіційному рівні, насамперед через поширення різних провокаційних чуток — так зване «нашіптування», — ніколи не припинялася. За фасадом офіційної «дружби народів» крилися банальні російськосовєтські імперіалізм, шовінізм та антизахідництво, істотною складовою яких завжди була полонофобів. 19-літнім студентом я несподівано зіткнувся з цим явищем на допиті в КҐБ, коли простодушно намагався довести безневинність нашого самвидавного літературно-мистецького часопису, посилаючись зокрема на перекладену в ньому п’єсу Тадеуша Ружевіча і на цілком офіційне публікування подібних текстів у соціалістичній Польщі. Слідчий глузливо всміхнувся, даючи зрозуміти нікчемність мого аргументу, і мовив: «Ну, ми добре знаємо, що таке та ваша Польща!»
Втім, усвідомлення того, що Річ Посполита є до певної міри також українською спадщиною, ускладнювалося не лише офіційною антипольською пропагандою, а й істотними особливостями формування української національної ідентичності. В її основу українські романтики — від Гоголя до Шевченка — поклали козацький міф із надзвичайно сильними антипольськими, антишляхетськими й антикатолицькими мотивами. Формувався цей міф на початку XIX століття у рамках цілком лояльного щодо імперії малоросійства — ідеології, що намагалася трактувати українців (козацьку знать) як співтворців і співвласників «російсько-руської» імперії нарівні з великоросами. З плином часу (і з поступовою націоналізацією імперії великоросами) український патріотичний рух позбувся згаданої лояльності, а проте не позбувся іманентної, генеалогічно обумовленої антипольськості. Її подоланню, зрозуміло, не сприяло ані подальше домінування польської шляхти над українським селянством на Правобережжі, Волині та в Галичині, ані, тим більше, дискримінаційна політика Другої Речі Посполитої щодо українців у міжвоєнний період. «Епоха націоналізму», як охрестив XIX століття Ганс Коен, накинула анахронічні національні категорії на події XVI-XVII століть, інтерпретуючи станові й релігійні конфлікти на території України як «польсько-українські». Антиісторична інтерпретація домодерних подій у модерних категоріях переважає, на жаль, і досі, підживлюючи ресентименти з обох боків і, що гірше, затираючи існування Речі Посполитої як певної цілісності, у якій було вдосталь місця не лише для конфліктів, а й для різноманітної співпраці та взаємодії.
Як наслідок, навіть сьогодні мало хто в Україні усвідомлює, що Гетьманщина була інституційним продовженням Речі Посполитої, від якої після козацьких війн вона відокремилася, а проте зберегла фактично ту саму адміністративну, фіскальну, правову й освітню систему. Мало хто в Києві нині знає, що до першої третини XIX століття це переважно російськомовне (на сьогоднішній день) місто розмовляло переважно по-польськи (а також, звісно, по-українськи й на ідиш) і що перші росіяни з’явилися тут як постійні мешканці допіру в кінці XVIII століття. Взагалі, в українському суспільстві є певна нехіть і певна боязнь визнати польські впливи. Нехіть походить з імперської спадщини і проросійських орієнтацій значної частини населення. А боязнь — зі слабкості проукраїнської частини населення та його непевності у власних силах.
І сьогодні різні політичні групи підживлюють в Україні антипольські ресентименти. На сході це роблять так звані «ліві», зорієнтовані на традиційні імперські наративи і на нинішні неприхильні до Польщі (й Заходу загалом) російські масмедїї. А на заході України їх плекають так звані «праві», що апелюють до ще живої тут пам’яті про приниження й упослідження.
Попри все це, в українських масмедіях переважає загалом позитивний образ Польщі, — що насамперед є, звичайно ж, заслугою самих поляків, доволі успішних, а подеколи навіть взірцевих у здійсненні посткомуністичних реформ і активних у поширенні на схід цього свого досвіду. Почасти це також заслуга журналістів і загалом інтелектуального середовища, котре виявляє помітний (хоч і далеко не достатній) інтерес до польських подій, не марнуючи різноманітних можливостей, які їм надає польська сторона у вигляді тренінгів, стажувань, фахових обмінів, творчих конкурсів тощо. Прикметно, що й українські олігархи, попри свою виразну вторинність щодо росіян — і за менталітетом, і за культурними та політичними орієнтаціями, не підтримують однак у своїх масмедіях характерних для сусідів антипольських кампаній. Причина такої лояльності може бути цілком прозаїчною: Польща залишається чи не єдиним європейським адвокатом українського олігархічного режиму, а польські президенти — чи не єдиними західними політиками, що не цураються поки що зустрічей з остракізованим Віктором Януковичем (як і перед тим — з Леонідом Кучмою).
Соціологічні опитування підтверджують переважно позитивне ставлення українців до поляків (на відміну від переважно негативного ставлення поляків до українців, за даними CBOS). За шкалою Боґардуса, якою вимірюють соціальну дистанцію між різними групами, поляки опиняються серед найближчих до українців народів — на четвертому місці, відразу після росіян, білорусів і євреїв, тобто народів цілком звичних і беззастережно «своїх».
Віртуальний Янукович
Зрозуміло, що громадську думку формують не тільки масмедіа а й — чи не найефективніше — особистий досвід. Коли мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.