Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як аналітик, я знаю, що таксисти є ненадійним джерелом соціологічних знань, тому що часто говорять клієнтові саме те, що він хоче почути. Але як письменник я завжди охоче їх вислуховую, тому що сам стиль, сама форма сказаного часто бувають промовистіші від змісту. Польські таксисти, подібно до наших, можуть нарікати на світ, на життя, на владу, проте роблять це переважно з гумором, мовби знічев’я, без характерної для наших таксистів озлобленості.
В останній поїздці з Борисполя співвітчизник сказав мені, що «все одно нічого не зміниш», що «ця банда — надовго», і що «без напалму її не викуриш».
«Але ж поляки, — кажу йому, — якось усе змінили. І тепер це зовсім інша країна!..»
«Так то ж поляки, — каже таксист, — їм уся Європа допомагала!..» «Європа всім потроху допомагає. Тільки не всім це на користь. Ось я недавно був у Румунії…»
«Так то ж цигани!» — впевнено каже таксист.
«…і в Болгарії», — кваплюсь я повернути розмову на політично коректніші рейки.
«Поляки дружніші», — висловлює здогад таксист.
«Та ні, вони часом теж воюють — незгірш од Ющенка з Тимошенко», — заперечую я.
Таксист знов замовкає, а тоді видає афористичну фразу, варту підручника політології:
«Хотів би я побачити, до чого б вони довоювалися, коли б мали свого Януковича!..»
«І своє Дике Поле», — хочу додати я, проте вчасно спохоплююся, що найбільший наш клопіт — усе-таки не від того Дикого Поля, котре на мапі, а від того, що в голові.
2013
3. САМОВИЗНАЧЕННЯ
Три есеї про ідентичність
1. Нація
Якось на самому початку 90-х моя семилітня донька повідомила, що їм у школі задали вивчити вірша під назвою «Гімн України». Вона не знала, що таке гімн, тож я мусив пояснити, що це текст, який когось або щось прославляє й оспівує. Що таке Україна — вона не запитувала, бо, видно, вже знала.
Я й досі жалкую, що не простежив, коли у моїх дітей з’явилося це поняття, як і безліч інших — що абстрактніших, то складніших для дитячого розуміння. Очевидно, що всі ці терміни — Україна, народ, ідентичність, патріотизм — мусили асоціюватися насамперед із чимось конкретним: сусідами, які розмовляють іншою мовою, перехожими, які виглядають цілком інакше, картою світу чи, ще краще, глобусом, на якому твоя країна — земля схожих на тебе людей, — позначена іншим кольором.
Припускаю, що розуміння цих абстрактних речей з’являється років у п’ять і поступово глибшає. Пересування у просторі дає змогу побачити, що подібні люди живуть не лише довкола тебе, а й в інших місцях, окреслених картою. Відчуття лінійного безконечного часу дає змогу уявити собі «народ» як людей, що не тільки живуть тепер, а й жили раніше, ще до твого народження, і які, ймовірно, житимуть потім, після твоєї смерті. І, нарешті, пізнання інших абстракцій дозволяє усвідомити «народ» як спільноту не просто подібних до тебе — мовою, виглядом, звичаями, — а й об’єднаних однаковими правами, законами, державними інституціями у політичну націю.
Що складніша абстракція, то старшою й мисленнєво досвідченішою для її розуміння має бути людина. І так само дозрілішим і мисленнєво досвідченішим має бути людство. Пояснити первісній людині, що таке «нація», так само неможливо, як і трирічному дітлахові. Зрештою, навіть у середньовіччі «нація» була чимось надто абстрактним, тому що люди себе ототожнювали насамперед зі своєю місцевістю, а ширші спільноти уявлялися головно в категоріях віри, стану й підданства.
Сьогодні важко собі уявити той світ, де мова не мала жодного символічного значення й була лише більш або менш зручним інструментом, де письменники писали не «народною» мовою, а латиною (чи церковнослов’янською), де знать, на відміну від простолюду, «непатріотично» користувалась чужоземною французькою, а герби й прапори символізували не націю, а всього лиш конкретні шляхетські роди.
Лія Ґрінфелд (Liah Greenfeld) у гарній книзі «Націоналізм: п’ять шляхів до модерності» простежує еволюцію терміну «нація» від Давнього Риму, де воно, власне, виникло, й до наших днів. Латинське natio — народження, походження, рід (від nasci — народжуватися) — вживали насамперед щодо груп чужинців, що прибували до Риму з тої чи тої місцевості як такі собі «заробітчани», «лімітники» і не мали тих самих прав, що римляни. В середньовічних університетах цією категорією описували групи студентів із різних країв (не конкретних, а досить довільно згрупованих за географічною чи мовною ознакою; ця бюрократична категоризація мала суто прикладний і тимчасовий характер і жодною мірою не впливала на формування якоїсь сталої спільної ідентичності поза межами університету у студентів, скажімо, з Італії, Франції та Іспанії, записаних у Парижі під спільною рубрикою «l’honorable nation de France», чи студентів з Англії та Німеччини, зареєстрованих як «lа constante nation de Germanie»). Але оскільки ці студентські спільноти функціонували як товариства взаємодопомоги, а також брали участь у загальноуніверситетських диспутах, то термін natio почав вказувати не лише на регіон спільного походження, а й на певну спільну позицію та діяльність.
У цьому значенні — як спільнота, об’єднана поглядами, — термін «нація» був застосований до учасників еклезіастичних дискусій на церковних соборах, у яких представники університетів брали активну участь. А що серед учасників були також представники світської та церковної влади, термін «нація» почав позначати політичну, культурну, а згодом і соціальну еліту. Дія Ґрінфелд вважає цю зміну фундаментальною: приналежність студентів до тої чи тої «нації» була тимчасовою і мала суто практичний характер; натомість приналежність учасників церковних соборів до певної «нації» закріплювала за ними високий статус також поза межами собору, надаючи тій приналежності ще й характеру символічного.
Відтак «нацією» стає вся еліта — спершу в Англії, згодом — через дифузію ідей та поглядів — і в інших країнах. Європейські просвітники поступово поширюють поняття
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.