Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

66
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 47
Перейти на сторінку:
вперше ви­пу­сти­ли до Польщі — навесні 1989 року — я ба­чив брудні вули­ці, поро­ж­ні крамни­ці і спеку­ля­нтів, які ку­пу­вали совє­тські рублі за ви­щою, ніж у банку ці­ною. Все це бу­ло ча­сти­ною то­го само­го сві­ту, тої самої без­надійної совє­тської ци­вілі­за­ції. Те­пер я ба­чу рі­зни­цю скрізь — у поїзді, де польські провід­ни­ки поводя­ться вві­ч­ли­во, а украї­нські — як завжди, по-совє­тськи; у кав’ярнях і крамни­цях, де обслу­га дбає насамперед про клі­є­нтову зру­чність, а не свою власну; і, зре­штою, в установах — до та­кої мі­ри, що навіть не му­шу зази­рати до соціо­ло­гі­чних опи­тувань, аби знати, що абсо­лю­т­на більшість поля­ків дові­ряє сьо­годні своїм урядовцям, су­дам, поліції, — на від­міну від в Украї­ни, де всім державним ін­ститу­ці­ям дові­ряє що­найбільше кі­льканад­цять від­со­тків громадян.

Як аналі­тик, я знаю, що та­кси­сти є ненадійним дже­релом соціо­ло­гі­чних знань, то­му що ча­сто говорять клі­є­нтові саме те, що він хоче почу­ти. Але як пи­сьмен­ник я завжди охоче їх ви­слу­ховую, то­му що сам стиль, сама форма сказано­го ча­сто бу­вають промови­сті­ші від змісту. Польські та­кси­сти, поді­бно до на­ших, мо­жуть нарі­кати на світ, на жи­т­тя, на владу, про­те роблять це пере­ва­ж­но з гу­мором, мовби зні­чев’я, без ха­ракте­рної для на­ших та­кси­стів озло­бле­ності.

В остан­ній поїзд­ці з Борис­поля спів­ві­тчи­зник сказав мені, що «все одно ні­чо­го не зміниш», що «ця банда — надов­го», і що «без напалму її не ви­ку­риш».

«Але ж поля­ки, — ка­жу йо­му, — якось усе зміни­ли. І те­пер це зовсім інша краї­на!..»

«Так то ж поля­ки, — ка­же та­ксист, — їм уся Європа допомага­ла!..» «Європа всім по­троху допомагає. Ті­льки не всім це на користь. Ось я недавно був у Руму­нії…»

«Так то ж ци­га­ни!» — впевнено ка­же та­ксист.

«…і в Бо­лга­рії», — кваплюсь я поверну­ти роз­мову на політи­чно корект­ні­ші рейки.

«Поля­ки друж­ні­ші», — ви­сло­влює здо­гад та­ксист.

«Та ні, вони ча­сом теж вою­ють — незгірш од Юще­нка з Ти­мо­ше­нко», — запере­чую я.

Та­ксист знов замовкає, а тоді ви­дає афори­сти­чну фразу, варту під­ру­чни­ка політо­ло­гії:

«Хо­тів би я поба­чи­ти, до чо­го б вони довою­вали­ся, ко­ли б мали сво­го Яну­кови­ча!..»

«І своє Ди­ке Поле», — хочу додати я, про­те вча­сно спохоплю­ю­ся, що найбільший наш кло­піт — усе-та­ки не від то­го Ди­ко­го Поля, ко­тре на мапі, а від то­го, що в го­ло­ві.

2013

3. САМОВИ­ЗНАЧЕ­Н­НЯ

Три есеї про іденти­чність

1. На­ція

Якось на само­му поча­тку 90-х моя семи­лі­т­ня донька пові­до­ми­ла, що їм у школі задали ви­вчи­ти ві­рша під на­звою «Гімн Украї­ни». Вона не знала, що та­ке гімн, тож я му­сив поясни­ти, що це текст, який ко­гось або щось просла­вляє й оспівує. Що та­ке Украї­на — вона не запи­тувала, бо, ви­дно, вже знала.

Я й досі жа­лкую, що не просте­жив, ко­ли у моїх ді­тей з’яви­ло­ся це поня­т­тя, як і без­ліч інших — що абстракт­ні­ших, то складні­ших для ди­тя­чо­го ро­зумі­н­ня. Оче­ви­дно, що всі ці те­рміни — Украї­на, народ, іденти­чність, патрі­о­тизм — му­си­ли асоцію­вати­ся насамперед із чи­мось конкрет­ним: сусі­дами, які роз­мовля­ють іншою мовою, пере­хо­жи­ми, які ви­глядають ці­лком інакше, картою сві­ту чи, ще кра­ще, глобусом, на якому твоя краї­на — земля схо­жих на те­бе лю­дей, — по­значе­на іншим ко­льором.

При­пу­скаю, що ро­зумі­н­ня цих абстракт­них ре­чей з’явля­є­ться років у п’ять і по­ступово глиб­шає. Пере­сува­н­ня у просторі дає змо­гу поба­чи­ти, що поді­бні лю­ди жи­вуть не ли­ше довко­ла те­бе, а й в інших місцях, окресле­них картою. Від­чу­т­тя лі­нійно­го без­коне­чно­го ча­су дає змо­гу уяви­ти собі «народ» як лю­дей, що не ті­льки жи­вуть те­пер, а й жи­ли рані­ше, ще до тво­го народже­н­ня, і які, ймовірно, жи­ти­муть по­тім, після твоєї сме­рті. І, наре­шті, пі­зна­н­ня інших абстракцій до­зволяє усві­до­ми­ти «народ» як спільно­ту не просто поді­бних до те­бе — мовою, ви­глядом, звича­я­ми, — а й об’єд­наних однакови­ми правами, законами, державни­ми ін­ститу­ці­я­ми у політи­чну на­цію.

Що складні­ша абстракція, то старшою й ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шою для її ро­зумі­н­ня має бу­ти лю­ди­на. І так само до­зрілі­шим і ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шим має бу­ти лю­дство. Поясни­ти первісній лю­ди­ні, що та­ке «на­ція», так само немо­ж­ли­во, як і три­рі­чному ді­тла­хові. Зре­штою, навіть у середньовіч­чі «на­ція» бу­ла чи­мось надто абстракт­ним, то­му що лю­ди се­бе ото­то­ж­ню­вали насамперед зі своєю місцевістю, а ши­рші спільно­ти уявля­ли­ся го­ло­вно в кате­горі­ях ві­ри, стану й під­данства.

Сьо­годні ва­жко собі уяви­ти той світ, де мова не мала жодно­го си­м­волі­чно­го значе­н­ня й бу­ла ли­ше більш або менш зру­чним інструментом, де пи­сьмен­ни­ки пи­сали не «народною» мовою, а ла­ти­ною (чи це­рковнослов’янською), де знать, на від­міну від просто­лю­ду, «непатрі­о­ти­чно» кори­стувалась чу­жоземною французькою, а ге­рби й прапори си­м­волі­зували не на­цію, а всьо­го лиш конкрет­ні шля­хе­тські роди.

Лія Ґрі­нфелд (Liah Greenfeld) у га­рній кни­зі «На­ціоналізм: п’ять шля­хів до модерності» просте­жує еволю­цію те­рміну «на­ція» від Давньо­го Ри­му, де воно, власне, вини­кло, й до на­ших днів. Ла­ти­нське natio — народже­н­ня, походже­н­ня, рід (від nasci — народжу­вати­ся) — вживали насамперед що­до груп чу­жи­нців, що при­бу­вали до Ри­му з тої чи тої місцевості як та­кі собі «заробі­тча­ни», «лі­мі­т­ни­ки» і не мали тих самих прав, що ри­мля­ни. В середньові­чних уні­верси­тетах ці­єю кате­горі­єю опи­сували групи сту­дентів із рі­зних країв (не конкрет­них, а досить довільно згрупованих за гео­графі­чною чи мовною ознакою; ця бю­рократи­чна кате­гори­за­ція мала суто при­кла­дний і ти­м­ча­совий ха­рактер і жодною мі­рою не впливала на форму­ва­н­ня якоїсь сталої спільної іденти­чності поза ме­жа­ми уні­верси­тету у сту­дентів, ска­жі­мо, з Іта­лії, Франції та Іспанії, запи­саних у Пари­жі під спільною рубри­кою «l’honorable nation de France», чи сту­дентів з Англії та Німеч­чи­ни, зареє­строваних як «lа constante nation de Germanie»). Але оскільки ці сту­дентські спільно­ти фу­нк­ціону­вали як товари­ства взає­модопомо­ги, а та­кож брали участь у зага­льноу­ні­верси­тетських дис­пу­тах, то те­рмін natio почав вказувати не ли­ше на ре­гіон спільно­го походже­н­ня, а й на певну спільну пози­цію та дія­льність.

У цьо­му значен­ні — як спільно­та, об’єд­нана по­глядами, — те­рмін «на­ція» був за­стосований до уча­сни­ків екле­зіасти­чних дис­ку­сій на це­рковних соборах, у яких пред­ставни­ки уні­верси­тетів брали активну участь. А що серед уча­сни­ків бу­ли та­кож пред­ставни­ки сві­тської та це­рковної влади, те­рмін «на­ція» почав по­знача­ти політи­чну, ку­льтурну, а згодом і соціальну елі­ту. Дія Ґрі­нфелд вва­жає цю зміну фу­ндаментальною: принале­ж­ність сту­дентів до тої чи тої «на­ції» бу­ла ти­м­ча­совою і мала суто практи­чний ха­рактер; нато­мість принале­ж­ність уча­сни­ків це­рковних соборів до певної «на­ції» закрі­плю­вала за ни­ми ви­сокий статус та­кож поза ме­жа­ми собору, надаю­чи тій принале­ж­ності ще й ха­ракте­ру си­м­волі­чно­го.

Від­так «на­ці­єю» стає вся елі­та — спершу в Англії, згодом — через ди­фу­зію ідей та по­глядів — і в інших краї­нах. Європейські просві­т­ни­ки по­ступово поши­рю­ють поня­т­тя

1 ... 27 28 29 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"