Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Вже наприкінці весни 63-го року стало ясно, що врожай буде поганий. Влітку була засуха. Мій знайомий поїхав до себе на батьківщину, на село. Його здивувало, що колгоспники байдуже ставляться до неврожаю. Він спитав про це у парторга колгоспу. Той відповів, що у 62-му році врожай був гарний, але держава забрала майже весь хліб. Тому селянам байдуже до результатів своєї праці — все одно їм майже нічого не дістанеться.

Наприкінці року почали продавати кукурудзяний або змішаний з горохом житній хліб. Білий хліб видавали тільки за рекомендацією лікаря або «по блату» (тобто завдяки зв’язкам з продавцями). Борошно вже багато років було важко дістати. На свята борошно продавали в установах. Інші продукти треба було купувати разом із залежаними — рибними консервами, наприклад, — яких ніхто не хотів. На свята додавали помаранчі або оселедець. І це було в Києві. У провінції з хлібом було набагато гірше, і його часто взагалі не продавали. Тільки в Москві майже нічого не змінилося, але й москвичі бурчали. У газетах трошки зменшилось захоплення мудрим керівництвом партії в сільському господарстві, але про справжнє становище не було ані слова.

З іноземних радіопередач ми довідались, що почали закуповувати зерно у Канаді. Було сумно й смішно: найбільша хліборобна країна, що у дореволюційні часи вивозила зерно за кордон, закуповує хліб.

Серед біологів та кібернетиків ширились чутки про те, що Хрущов підтримує Лисенка у боротьбі з Генетиками. Все збільшувалась загроза сталінізму в науці й техніці.

У духовному житті все більше місце займав «Новый мир». Художній рівень письменників «Нового мира» був не такий вже й високий, зате була правда — трошечки, була справжня література. Після соцреалізму повернення до реалізму сприймалось як крок Уперед. Величезне, але й суперечливе враження справив «Один день Івана Денисовича».

Мій слух, що виховувався на радянсько-християнському святенництві, коробило від «фуяшок» — ледве-ледве завуальованого мату. Але не це було головне. Чому Солженіцин вибрав за головного героя не кавторанга — справжнього комуніста, інтелігента, не зломленого духом борця за справедливість, який був би здатен усвідомити те, що відбувається з революцією і сказати читачеві про причини сталінізму? Адже ж Іван Денисович вже до табору жив життям трудової шкапи, і для нього змінилось мало що. Тоді мені здавалось, що очима Шухова не можна побачити усієї глибини трагедії Жовтня.

Така була реакція інтелігента, комсомольця, вихованого в дусі сталінського презирства до «людини маси», на правду про народ — він забитий, він живе рослинним життям (але зберіг елементарно-людські якості).

Була ще одна причина протесту проти галасу, який преса здійняла навколо Солженіцина. До публікації «Івана Денисовича» громили «Не хлібом єдиним» Дудінцева. Але Дудінцев критикував сталінізм з партійних позицій, в ім’я ідеалів Жовтня. Він залишав надію на майбутнє. Я тоді невиразно відчував, що після «Одного дня Івана Денисовича» можливий тільки песимізм, що Солженіцин — антирадянщик, що він розкриває брехливість самих основ радянської влади, а не те, як її спотворив Сталін.

Дивно було чути похвали Солженіцинові після лайок на адресу Дудінцева. Я хотів було написати листа у «Літературну газету», у якому збирався розкрити цей парадокс офіційної критики. Досі тішусь, що не зробив цієї помилки, бо вже наступного року частково зрозумів художню глибину «Одного дня».

«Новый мир» надрукував «Щоденник Ніни Костєріної» — реальний щоденник реальної Ніни Костєріної, дочки комуніста Олексія Костєріна, засудженого як «ворога народу». Була близька й зрозуміла її чиста комсомольська віра у своє суспільство, її реакція і біль через арешт батька. Було зрозуміло те, що вона повторила — незважаючи на страхітливий злочин влади проти батька — подвиг Зої Космо-дем’янської.

*

Минуло декілька років, і я прочитав самвидавські статті Олексія Костєріна про сталінізм, про трагедію кримськотатарського народу. Приїхавши влітку 68-го року до Москви, я дізнався про Костєріна багато біографічних подробиць, які збільшили інтерес і пошану до нього. Зінаїда Михайлівна Григоренко запропонувала з’їздити до нього додому. Довелось вибирати між діловими побаченнями і зустріччю з Костєріним. Я вибрав «справу», а не людину. Навколо було стільки чудових людей, що зацікавлення ще однією особистістю було не таке вже й велике, щоб переважити «справу». Здавалось, що попереду ще багато часу і я встигну з ним зустрітись.

Після Жовтневих свят до мене зателефонував Петро Якір і сповістив про смерть Олексія Євграфовича Костєріна. Я поїхав на похорон. У крематорії зібралась сила люду. Чиновник крематорію підганяв нас усіх з похороном: в черзі були й інші померлі. Черга — як по хліб чи пиво — і смерть!

Навколо — шпиги. Я тоді ще не вмів їх розпізнавати. Мені їх показували. Шпиги, як не дивно, зняли гнітючу атмосферу чиновницького похорону. Ворог повернув вагомість хвилин.

Виступив Петро Григорович Григоренко. Ми відвикли від пафосу, але його пафос не здавався фальшивим, він не різав слуху — знову-таки завдяки присутності ворога, агентів КДБ. Чиновник завмер: у країні всі давно відвикли від щирих революційних слів. До нього підбіг шпиг, і чиновник почав кричати, щоб звільнили місце для наступного похорону.

Всі роз’їхались. Дехто поїхав до генерала Григоренка додому. Там також виступали — чеченець, євреї, росіяни. Чеченський письменник Ошаєв розповів про боротьбу Костєріна у партизанському загоні у громадянській війні в Чечні.

За столом сиділа дружина Костєріна. Вона плакала. Мене підвели до неї і познайомили: «З України». Стало ніяково — представник українців, а не просто людина.

Через рік я познайомився з дочкою Олексія Євграфовича Костєріна — Єленою, сестрою Ніни. Вона трохи розповіла про батька і про Ніну. Про Ніну пам’ятала небагато, переважно сварки з нею.

Розповіла про батькову смерть. Після вторгнення у Чехословаччи-ну батько дуже переживав. Нарешті не витримав і відправив у ЦК партії листа з партквитком, бо залишатись у цій партії вже не було сил: будь-які сподівання на те, що вона відродиться, зникли.

Лєна прийшла до матері й сказала про те, що Олексій Євграфович вийшов з партії. Мати сказала, що він цього не витримає, помре. І справді, за тиждень Костєрін помер.

Я запитував у Лєни: «Що це — фанатизм?» Мабуть, ні. Але, коли наприкінці життя розумієш, що власне життя, ідеали зруйновані, — це нестерпно. Навіть у таборі Костєрін зберіг віру у здорові сили партії, але відродження сталінізму розвіяло останні ілюзії.

Після мого арешту Лєну викликали у КДБ й допитували про зустрічі зі мною. Звичайно ж, вона нічого не сказала їм. А я в ув’язненні часто згадував наші зустрічі, прогулянки по Києву…

*

Я