Читати книгу - "Ключі Марії"

не вірю. І знаєш, зовсім немає сенсу його приймати. Не допомагає!

— Але ж порошок від Польського Клейноду-старшому допомагав! — не погодився Олег. — Є ж еліксири дієві!

Адік знизав плечима.

— Хотів би я спробувати цей порошок, — посміхнувся він. — Якось воно не складається: археологія з наркобізнесом. — Він похитав головою. — Щось тут не так.

— То давай я полечу до Греції до Польського і поставлю йому кілька запитань? Острів я вже вирахував.

Адік задумався. Він мовчав хвилини дві-три.

— І скільки це буде коштувати? — запитав він з одеською інтонацією.

— Ну, тисячу євро має вистачити, — припустив Олег.

— За цю штуку я міг учора отримати тисяч десять, — Адік опустив погляд на фляжечку в своїй долоні. — Стільки мені відразу запропонували, як тільки я її показав. Але я б не хотів продешевити. Якщо відразу давали десять тисяч, то вона може коштувати і тридцять, і навіть п’ятдесят. Є люди, які збирають усе, пов’язане з тамплієрами і госпітальєрами, та платять страшні гроші. Ось коли продам за нормальну ціну, тоді, може, і дам тобі на Грецію.

— Тоді продай щось менш цінне! — запропонував Олег.

— Я подумаю, — пообіцяв Адік.

Обіцянка Адіка в комплекті з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.

Греція стала трохи ближчою.

— Як там твоя амазонка? — запитав раптом Адік, перейшовши на грайливий тон.

— Не знаю, останні дві ночі не приходила.

— Ні хріна собі! — награно здивувався Адік. — І ти не хвилюєшся?

— А чого мені хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона іноді ночує, іноді не ночує. У неї своє життя.

— Пойняв! — Адік перейшов на суржик і кивнув. — Вибач, більше зазіхати на твоє мінне поле не буду. У мене є своє.

Повернувшись додому, Бісмарк у всіх кімнатах увімкнув світло, ніби боявся, що не побачить Ріну, яка десь тут могла сховатися. Проте її не було. Влаштувавшись на кухні, він відчув, що його дійсно турбує її відсутність. Врешті набрав номер дівчини. Після трьох довгих гудків у вуха увірвався чоловічий голос: «Так, слухаю!»

— Брат Коля? — обережно запитав Олег.

— Більше ніколи не телефонуйте за цим номером, — сухо промовив той самий голос. — Телефон я знайшов на вулиці! Тепер він мій!

— А на якій вулиці ви його знайшли? — поцікавився Бісмарк.

— Та яка різниця, — обурився співрозмовник і вимкнувся.

Розділ 22

Львів, травень 1941. Незнайомка змушує професора схопити револьвер

Куриласа зацікавила одна деталь. Лицар Ольгерд писав, що прихопив собі замок з храму Гробу Господнього, хоч і без ключа.

— Але ж дивна забаганка! — дивувався Курилас. — Навіщо йому замок від брами з далекого Єрусалима? Та й без ключа...

Коли ж лицарі прибули до Рима і зупинилися в заїжджому дворі, то забажав з ними побачитися Папа. Він прийняв їх у своїх палатах. Була з ними також і та дівчина, перебрана за хлопця. Лицарі вручили Папі подарунки — різьблені золоті сарацинські келихи й таці, сушені дактилі й пальмове вино.

«Папа подякував, наблизився до нас і простягнув руку, ми всі по черзі поцілували його перстень, але Марія тільки вдала, що цілує. Збоку це ніхто, окрім мене, не помітив, але також помітив Папа і подивився на неї здивовано, а вона голову схилила і намагалася на нього не дивитися. Та Папі це не сподобалося, він узяв її за підборіддя і поглянув у її очі. Але вона заплю­щилась.

— Що за дивний хлопчисько! — обурився він.

Тоді князь поквапився залагодити прикру пригоду.

— То мій джура, він Ваше преосвященство обожнює, а тому дуже хвилюється. Його всього трусило, коли ми йшли до вас. Для нього це пам’ять на все життя. Вибачте йому.

— Гаразд, — кивнув Папа і промовив: — Ви з дороги. Вас поведуть зараз покупатися, а опісля нагодують.

Він дав знак котромусь із кардиналів, і нас повели сходами в нижню частину палацу. Та вів не лише кардинал, а й кілька озброєних вояків. Ми ж зброю залишили за дверима. Я бачив, що Марія відчутно схвилювалася. Це скидалося на пастку, з якої викрутитися, мабуть, буде не просто. Я зиркав то на князя, то на Луку, ачей же вони мусять знайти вихід».

У цю хвилю служниця повідомила, що пана професора хоче бачити студентка.

— Студентка? — здивувався Курилас. — Відколи це студентки мене вдома провідують?

— О, власне! — форкнула служниця. — Та ще й коли пані професорової вдома нема.

— Ну-ну, не плети мені андрони[12], — сказав суворо Курилас. — Вона назвалася?

— Ні, прошу пана, — відповіла знічено служниця.

— А Віруня де?

— Прибігала сусідка й повідомила, що дають господарське мило, і вона зайняла чергу, — проторохтіла служниця. — Я сама хотіла бігти, але пані наказали варити вам кулешу.

— Гаразд, клич.

— Зі шкварками чи з бринзою? — запитала служниця в дверях.

— Що? — не второпав Курилас. — З якими шкварками?

— Я про кулешу... — вибачливим тоном промовила служниця.

— А-а... — відмахнувся Курилас. — З бринзою...

Служниця зникла, а за мить до кабінету зайшла висока худа дівчина з досконалими рисами обличчя, здавалося, вона зійшла з портрету Габрієля Росетті. Та й убрана була в довгу картату сукню, яка тісно облягала її стан. Її довге кучеряве волосся темно-каштанової барви опадало на плечі. Вона обдарувала господаря чарівною усмішкою так, мовби зналися вони невідь-скільки літ, чемно привіталася і промовила мелодійним оксамитовим голосом:

— Відразу скажу, що я не ваша студентка. Але маю до вас справу, яка вам видасться дивною.

— Так-так, — нетерпляче перебив її Курилас, якому дуже не подобалося, коли перебивали його наукові дослідження. — Прошу сідати. Але — ближче до справи.

Однак дівчина продовжувала стояти.

— Та, властиво, жодної справи нема, — промовила вона. — Є лише скромне прохання: не квапитися з виконанням завдання, яке ви отримали від НКВС.

При цьому дівчина мило всміхнулася. Курилас скинув окуляри, протер, знову одягнув і запитав:

— Хто ви така? Звідки вам відомо, яке я завдання отримав?

— Я особа зацікавлена. Однак зацікавлена в тому, щоб ви якомога довше зволікали. Інакше вас чекає лихо.

— Лихо? Яке таке лихо? Ви з Кульпаркова[13] втекли?

Дівчина насупилася.

— Ні. Але туди можете потрапити ви. Совєти навчилися затикати роти ще й таким способом, що оголошують людину божевільною.

— Не маю жодного бажання вислуховувати цю маячню. — Курилас підвівся з крісла. — Не знаю, хто ви й навіщо мене турбуєте. Передайте своїм хазяям, що я науковець, а не аферист. І все, що пообіцяв, виконаю.

— А дарма, — похитала головою дівчина. — Від тієї хвилини, коли передасте їм своє дослідження, ви вже для них станете зайвим. А зайвих людей та ще й таких, які знають надто багато, знищують. Невже ви й справді зацікавлені, щоб червона нечисть запанувала над світом? Невже ви прагнете їм у цьому допомогти?

Курилас уже не мав сумніву, що це провокаторка, яку треба будь-якою ціною спекатися. Чекісти просто вирішили його перевірити й підсунули цю... гм... студентку. Але не на того напали.

— Я — радянська людина! —