Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

це не те саме. Маємо частіше хвалити учнів, що оригінально помиляються, підкреслювати, як їхня цікава й несподівана помилка може передвіщати їхні майбутні успіхи. Учень краще сприйматиме критику, буде заохочений розвивати свій талант і розумітиме, що схибити не соромно.

Мені потрібні були роки викладання, щоб відкрити для себе цінність індивідуальності учнів тоді, коли ті помиляються. Я зміг поспостерігати, яким корисним таке ставлення до поразок є для учнів. Вони обожнюють чути, коли їм кажуть, що ще ніхто ніколи не озвучував такої кумедної дурниці, що вони відповіли на запитання хибно, але так натхненно, або хоча б просто, що вони зробили «непогану спробу». Їх це тішить, іноді лестить, але ніколи не принижує.

Загалом мусимо зосередитися на поразках. Часто ми забуваємо про них і переходимо далі, ніби не хочемо їх бачити, наче вони не мають жодної цінності, а лише ганьблять нас. Класична ситуація у французькій школі: учень дістає погану оцінку, і це прилюдно оголошують (у США така ситуація немислима), потім учитель звертається до класу, щоб повторно обговорити помилку й разом її виправити. Послання зрозуміле: є певний метод, який треба використати, щоб дістати гарну оцінку. Саме метод має сенс, а не те, як учень схибив. Звідси й наставницькі повтори. Це, звісно, не єдиний підхід до виправлень у Франції, але є країни, наприклад Фінляндія, де такі ситуації навіть неможливі, оскільки вони заперечують принцип індивідуалізованої педагогіки.

Одна з особливостей французької освіти полягає в тому, що уроки в школі викладають у єдиний спосіб для класу з тридцяти учнів. Попри запровадження напівгруп і двох годин щотижня на персональну допомогу, така модель є основною. У перший рік підготовчих курсів у Вищій школі економіки чи додаткових занять із математики класи нараховують навіть по сорок учнів. Дослідивши освітні системи інших країн, ми бачимо, наскільки наш формат викладання прагне придушити індивідуальні таланти.

У Сполучених Штатах і Великій Британії, ба навіть у Німеччині, класи не надто великі, і так краще побудувати ближчі стосунки з учнем. У деяких англійських школах учні регулярно здобувають нагороди як за навчальні успіхи, так і за «ледацюгу дня», «комікс тижня» чи за «найгарнішу пару». Усе робиться, щоб заохотити учня розвивати свою особистість, навіть поза його шкільними досягненнями.

Фінляндія вже багато років поспіль є чемпіоном у всіх категоріях освіти за результатами Міжнародної програми з оцінювання освітніх досягнень учнів (проведені за підтримки ОЕСР): мінімальний вплив соціально-економічної сфери на результати, майже ніякої відмінності між школами і високий рівень задоволення в учнів… Середня кількість учнів на клас — 19, а вчителі адаптуються до ритму навчання кожної дитини. Фінці вчаться читати до дев’яти років: це здивує французів. Перші роки присвячено пробудженню індивідуальних навичок та цікавості. До 11 років їм не ставлять оцінки. Від 7 до 17 років — час «основної школи», де учні опановують загальну програму. З 13 років вони можуть складати гнучкий навчальний план, обираючи до шести факультативних предметів. Із 16 років школярі вільні самі повністю складати собі програму. Традиційного класу в розумінні французів не існує. Майже немає об’єднаних уроків. Тимчасом як французькі вчителі мусять дотримуватися програми та регулярно робити перевірки, фінські вчителі наділені величезною педагогічною свободою. Як вислід, ця невелика країна з менше ніж шістьма мільйонами жителів стала однією з найпрогресивніших у світі, з найбільшою кількістю учнів, що здобули атестат. І це не питання фінансування, оскільки загальні витрати на освіту Фінляндії становлять 7 % ВВП, як і у Франції.

В осерді цього успішного проекту лежить проста ідея, яку підсумував Ганну Науманн, директор коледжу Піелісьйокі у місті Йоенсуу: «Надавайте значення тому, що вивчено, а не тому, що ще ні. Важливо те, що учні відчувають, що їм щось вдається». Звідси випливає зовсім нове бачення неідеального домашнього завдання та хибно виконаної вправи. На відміну від французьких викладачів, фінські бачать у недотриманні правила цінне світло, дороговказ, що показує шлях до таланту учня.

 

Друга проблема: учнів навчають опрацьовувати їхні слабкі сторони, а не сильні. Я постійно це помічаю і довго намагаюся це зрозуміти. Я відвідав десятки зборів шкільних комітетів, на яких викладачі підкреслювали дошкульні місця учнів щодо певних предметів, а не чудові результати з інших. Якщо учень 14 років є вельми обдарованим у малюванні чи французькій мові, але має кепські оцінки з математики, вчитель частіше наголошуватиме на тому, як важливо покращити знання з математики. У Сполучених Штатах або у Фінляндії акцент робитимуть на всьому, що в перспективі відкриє хист у малюванні чи французькій мові. Ідеал нашої школи — це пристосований учень у «межах норми». Гарні учні деінде — атипові, успішні в одних предметах і слабкі в інших.

У нашій природі — мати певне бачення світу й піддавати його сумніву. Чого ми потребуємо для успішного існування? Не мати слабких сторін? Або мати сильні сторони? Гарно розбиратись у всьому, застосовуючи методики без помилок? Або осягнути свою індивідуальність разом із сильними і слабкими сторонами?

Жульєн Ґрак відповідає на ці запитання. Автор шедеврів «Берег Сіртів» та «У замку Арґол» у романі «Красень пітьми» розповідає про виграшну стратегію гравця в шахи: «Узяти хоча б афоризм Німцовича, можливо, наймудріший і найбільш загальний з-поміж усіх висловів, який можна застосовувати не тільки у грі в шахи: “Ніколи не покращувати слабкі сторони — завжди покращувати сильні”».

Жульєн Ґрак був не просто неймовірним стилістом, на якого вплинув сюрреалізм і який відмовився від Ґонкурівської премії 1951 року. Він також усе життя викладав історію та географію у ліцеї. Ця фраза, ймовірно, відображає його викладацьку мудрість. Якщо треба попрацювати над вашими дошкульними місцями, щоб вони не перешкоджали вам, мусите насамперед «покращити сильні сторони» — зробити ставку на свій талант.

 

А якби навчальні заклади наважилися?