Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

нею, жінка заплющила очі й глибоко вдихнула. То була мить справдешнього щастя. За наполяганням Негаре в кафе подавали каву лише сорту мокко.

Особливість кави цього сорту — неперевершений аромат. Такі поціновувачі, як Когтаке, ніколи не можуть нанюхатися вдосталь. Іншим, одначе, не дуже до вподоби її відчутна кислинка. Тому відвідувачі або обожнюють цю каву, або ненавидять. Можна сказати, що кава обирає відвідувачів. Так само, як з маслом, Негаре любив спостерігати за відвідувачами, які насолоджувались ароматом кави. Коли він дивився на них, його вузькі очі звужувалися ще більше.

— До речі, — зауважила Когтаке, смакуючи свою каву, мовби тільки-но про це згадала. — Я помітила, що бар Гіраї зачинено вчора й сьогодні… Ви часом не знаєте, у чім річ?

Гіраї, жінка з бігуді, мала невелику закусочну, такий собі маленький гостес-бар, за якийсь метр від кафе.

Хоча заклад був крихітним і складався лише з барної стійки й шести стільців, там завжди було людно. Бар відчинявся щоночі в різний час, залежно від настрою Гіраї, але працював постійно, сім ночей на тиждень. Відколи вона вперше відчинила його, не було такої ночі, щоб він не працював. Постійні відвідувачі частенько збиралися ввечері під баром, чекаючи, коли він відчиниться. Бувало, що в середину набивалося й по десятеро людей. Однак сидіти могли тільки перші шість відвідувачів, інші пили стоячи.

Навідувалися до бару не лише чоловіки. Заклад Гіраї вподобали й жінки. Її відвертість часом зачіпала самолюбство відвідувачів, але вона не мала на думці нічого лихого, тому вони ніколи на неї не ображалися. Гіраї мала талант говорити все, що думає, і виходити сухою з води. Вона вдягалася строкато й чхати хотіла на те, що про це думають інші. Однак дбала про вишукані манери й дотримувалася правил етикету. Завжди терпляче всіх вислуховувала. Та якщо вважала, що відвідувач помиляється, навіть якщо він був великим цабе, жодної секунди не вагалася й указувала на його помилки. Одні відвідувачі були дуже щедрими, але Гіраї ніколи не брала від них більше, ніж коштувало питво. Інші намагалися спокусити її дорогими подарунками, та вона ніколи їх не приймала. Траплялися чоловіки, які пропонували їй будинок чи квартиру, «Мерседес» або «Феррарі», діаманти й інші коштовності, але Гіраї завжди відповідала: «Мене це анітрохи не цікавить». Навіть Когтаке іноді навідувалася до її бару. То було місце, де завжди можна було випити й весело провести час.

Когтаке помітила, що бар Гіраї, щоночі повний відвідувачів, ось уже дві ночі поспіль було зачинено. І ніхто з них не знав чому, тож Когтаке трохи занепокоїлася.

Негаре, щойно Гіраї запитала про це, ураз спохмурнів.

— Що? Щось трапилося? — спантеличилася Когтаке.

— Її сестра… Сталася автомобільна аварія… — ледь чутно сказав Негаре.

— О ні!

— Тому вона поїхала додому…

— Це жахливо! — Когтаке опустила очі на чорну, мов смола, каву.

Жінка знала її молодшу сестру, Кумі Гіраї. Вона навідувалася до Гіраї, яка порвала із сім’єю, і намагалася вмовити її повернутися додому. Останні два роки ці візити помітно дратували Гіраї, і вона здебільшого не зустрічалась із сестрою. Та Кумі однаково раз на місяць приїздила до Токіо. Три дні тому вона приходила до кафе побачитися з Гіраї. Аварія сталася, коли вона поверталася додому.

Невеличка автівка Кумі зіткнулася з вантажівкою, водій якої задрімав за кермом. Її забрала «швидка», але дорогою до лікарні вона померла.

— Яка страшна новина… — Когтаке геть забула про свою каву.

Легенька пара, що здіймалася з її поверхні, розчинилася в повітрі. Негаре стояв, схрестивши на грудях руки, і дивився собі під ноги.

Він отримав електронного листа від Гіраї. Вона радше написала б Кеї, але телефон мав тільки Негаре. У тому листі вона повідомила деякі подробиці про аварію й сказала, що якийсь час бар буде зачинено. Написала по-діловому, наче ця трагедія сталася з кимось іншим. Кеї взяла телефон Негаре відписати й запитати, як вона. Гіраї досі не відповіла. Її сім’я володіла старим готелем на околицях Сендая, найбільшого міста префектури Міягі. Готель називався «Такакура», що означало «Скарбниця».

Місто Сендай було популярним серед туристів, зокрема через тамтешній казковий фестиваль Танабата. Фестиваль у Сендаї славився своїми сасаказарі у вигляді десятиметрових бамбукових тростин з прив’язаними до них п’ятьма величезними паперовими кулями й барвистими стрічками. Туристи полювали й на інші атрибути святкування — різнокольорові паперові смужки, паперові кімоно та паперових журавлів, — бо вірили, що вони приносять удачу та успіх у справах.

Фестиваль Танабата в Сендаї завжди влаштовували з 6 по 8 серпня, байдуже, на які дні тижня він припадав. Тому за кілька днів у центрі міста поряд з вокзалом Сендая мали розпочатися приготування до свята. Щорічний фестиваль — одна з найвизначніших подій літа, і за три дні місто відвідувало понад два мільйони туристів. Тож цілком зрозуміло, чому в період фестивалю в готелі «Такакура», до якого від вокзалу можна дістатися на таксі за десять хвилин, було найбільше роботи.

Дзень-дзелень.

— Вітаю… Ласкаво просимо, — бадьоро гукнув Негаре. Саме вчасно, щоб трохи розвіяти похмурий настрій, що запанував у кафе.

Почувши дзвоника, Когтаке зручніше вмостилася на стільці. Аж тепер вона згадала про свою каву й потягнулася до чашки. Та вже не парувала.

— Вітаю… Ласкаво просимо, — повторила Кеї, коли почула дзвоника, і, зав’язавши фартуха, вийшла із затильної кімнати.

Але до кафе ніхто не зайшов. Правду кажучи, вхід до кафе був дещо незвичним. Спустившись сходами до підвалу, відвідувач спершу бачив перед собою великі двометрові двері. Товсті, дерев’яні, з прожилками. Оздоблені гравіюванням у європейському стилі, вони виглядали доволі вишукано. Залишивши позаду двері, треба було ще перейти шмат земляної підлоги, що відділяв вхід до кафе. Тому після дзеленькання дзвоника минало ще кілька секунд, перш ніж усередині з’являвся відвідувач, а доти ніхто не знав, хто це.

Минуло більше часу, ніж зазвичай, але ніхто так і не зайшов. Та саме тієї миті, коли Негаре здивовано схилив голову набік, пролунав знайомий голос.

— Негаре! Кеї!.. Агов! Мені потрібна сіль! Дайте мені сіль!

— Гіраї, це ти?

Навіть якщо похорон уже відбувся, ніхто не чекав, що вона так швидко повернеться. Кеї подивилася на Негаре широко розплющеними від здивування очима. Негаре на мить просто заціпенів. Він тільки-но розповідав Когтаке про трагічну загибель сестри Гіраї, тому його, певно, спантеличила її звична емоційність. Можливо, Гіраї просила солі для очищення[16], але її крик більше нагадував репетування матері, яка наспіх готувала на кухні вечерю.

— Ну ж бо! — цього разу відчайдушно гукнула вона.

— Ох, зараз… Хвилинку.

Негаре нарешті розворушився. Він схопив на кухні пляшечку солі й квапливо почовгав до входу. Здавалося,