Читати книгу - "Потраплянка № 13 або 12 наречених для принца Ендрю, Катріна Страж"

- В якому? – його обійми кружили голову, але я намагалась «тримати марку».

- В герцогському відборі, - наче кіт, промуркотів він.

- Ще чого! – крізь силу обурилась я, але ті самі сили танули без останку, вартувало лише Доріану на черговому повороті притиснути мене до себе.

- Ви дуже дивно поводитесь, - ледь видихнула я, коли він вкотре безсоромно скористався своїм «чоловічим магнетизмом». Так, здається, Гамора казала Пітеру Квілу у «Вартових Галактики»? Щось у мене думки плутаються.

- Чого б це? – як ні в чому не бувало запитав Доріан.

- Бо в останнє нас бачили разом, коли ви за шкварки витаскували мене з цієї самої зали, - прошипіла я, зібравши думки в купу. - Хіба тепер ваша поведінка не викликає підозр? Ми ж вирішили поводитись, як зазвичай, - намагалась зауважити я, але якось невдало. Вийшло, наче прохання, а не нагадування дотримуватись нашого плану.

- Я вночі багато думав над ним та дійшов висновку, що ми можемо його трохи відкоригувати, - Доріан проникно заглянув в мої очі, і я пішла на дно. - Поговоримо про це в саду. Щойно завершиться танець, я візьму нам напої та відведу вас на двір, - запропонував мій особистий демон-спокусник.

Музиканти затихли, а ми завмерли в центрі зали, і усе, що потім відбулось, стало загальним надбанням, розійшлося чутками та плітками по усіх палацових приміщеннях. Доріан, цей бісовий звабник, навмисно затримав мою руку в своїй та залишив на зап’ястку довгий поцілунок.

Усім відома фраза про кров, що мовби з брандспойту б’є в голову? От саме так воно й було. І наче нічого приголомшливого цей донжуан не зробив, але від його губ мене немов би струмом пробило, і моя хвалена непохитність не слабо так похитнулась.

Не давши мені отямитись, Доріан, не відпускаючи мою руку, попрямував до столиків із напоями. Там, врешті-решт, звільнив мою кінцівку, прихопив два келихи та попрямував в сад. Я, наче зачарована, йшла поряд із ним. Якби він зараз промовив: «Бандерлоги, підійдіть ближче», я б без зайвих сумнівів виконала його наказ.

Ми зупинились поблизу однієї з чисельних альтанок. Доріан сів на лавку та простягнув мені келих, вміст якого я спустошила одним махом.

- Що це було в залі? Ви що, зачарували мене? – різко прошипіла я. Все ж таки, свіже повітря сприятливо вплинуло на розбурханий організм, котрий, падлюка, голосно потребував продовження бенкету, розпочатого клятим Доріаном.

- Це, власне, і були зміни, внесені до нашого плану, - незворушно повідомив чоловік, але вигляд його очей був настороженим, наче він очікував на бурю, і вона вже неслась, погрожуючи зруйнувати усе довкола.

- Щоб тебе блискавкою побило!, - оскаженіла я. Вже не знаю, на кого я ображалась більше: на Доріана, котрий використав мене за для «нашого» плану, чи на свою реакцію щодо його поцілунку та обіймів.

Не знаю, щоб сталось потім, яких ще прокльонів я б насипала на голову цього перелюба, але щойно я це вимовила, як з моїх пальців зірвались блакитні розряди та знайшли свою ціль у вигляді Доріанового торсу, і мій особистий Казанова зігнувся та простогнав від болю.

- Ох ти ні фіга собі! – ошелешено промовила я, дивлячись на свою долоню, а потім радісно верескнула. Я – чаклунка, чорт забирай! Приємний бонус.

- Цікаво, чому саме зараз?, - наче до себе промовив Доріан. Він дивився на мене, навіть не намагаючись доторкнутись. – Чи знали ви, що володієте магією?

- Звісно що ні, - я заховала руки за спину, раптом чомусь злякавшись. З набуттям сили, настає велика відповідальність, пригадались мені слова Обі-Вана. Я, звісно, не Енакін Скайвокер, руйнувати світ та вбивати усіх чародіїв (або джедаїв) не збиралась, але перевірити, чи можу я за допомогою магії задушити людину, аж дуже різко закортіло. Пам’ятаєте, як це робив Дарт Вейдер? Завжди подобався цей момент, хоча й жахав. Навіть ситхські блискавки були не настільки цікавими. Може в мені теж забагато Темної Сторони Сили?

Я настільки занурилась у свої роздуми, що не одразу зрозуміла – Доріан підвівся з лавки та обережно визирає з нашого сховку.

- Про вашу несподіванку поговоримо потім, - прошепотів він, - але прошу зберегти її в таємниці навіть від подруги та принца.

- Куди ви дивитись? – я тихцем наблизилась до нього і також визирнула у садові нетрі.

– Якийсь збій у матриці, - прошепотіла я, побачивши вже знайому картину, - це ж Мірійська герцогиня, Жанна.

Це дійсно була вона. Дівчина йшла повз нашу альтанку, але навіть не помічала нас. Повний місяць, що зараз визирнув крізь хмари, висвітлював наше місцеперебування, наче на долоні, але Жанна не бачила. Вона взагалі нічого не бачила, її очі були вкриті якоюсь сірою пеленою. Видовище відверто жахало, особливо, коли вона повернулась в наш бік і подивилась прямо на нас. Я через силу стрималась, аби не заричати, і несвідомо вхопила Доріана за руку, щоб якось заспокоїтись. Він притулив мене до себе і шепотів щось обнадійливе.

Щойно дівчина порівнялась із нами, Доріан схопив її за руки і запитав.

- Пані Жанно, куди ви прямуєте?

Замість відповіді, герцогиня здригнулась та спробувала звільнитись з міцної хватки Доріана. Спроба була невдалою, через що Жанна наче оскаженіла. Вона намагалась вирватись, обличчя дівчини спотворив божевільний вискал, на губах проступила піна. Вона билась в руках Доріана, наче упійманий скажений звір, і кричала.