Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

13.2

   Дощ падав, стукаючи по вікнах, немов намагаючись увірватися в затишну атмосферу, що панувала в кімнаті. Рита сиділа на дивані, обійнявши коліна, а поруч на підлозі гралася її донечка Надійка. Дівчинка ліпила з пластиліну маленькі фігурки, уважно зосереджена на кожному русі своїх пальців. Рита спостерігала за нею, але думки її були далеко — у лікарні, де лежав Андрій. 

— Мамо, дивись! — радісно вигукнула Надійка, підносячи до матері маленьку пластилінову собачку. 

— Це ж Рекс! Я його зробила! Рита посміхнулася, але усмішка не могла приховати її тривоги. Вона взяла фігурку в руки, обмацуючи м'який пластилін. Це трохи заспокоювало. Та думки про Андрія не покидали її голови. Він так і не прийшов до тями й Рита дуже боялася що він помре. Все ж таки вони не чужі люди. 

— Дуже гарно, Надійко, — сказала вона, намагаючись звучати радісно. 

— Але знаєш, у мене є новина, яка може тебе засмутити. Надійка, обережно поклавши Рекса на підлогу, підняла голову і з настороженістю запитала: — Що сталося, мамо? Рита глибоко зітхнула, а потім, зібравши сили, відповіла: 

— Твій дядько Андрій, який завжди приносив тобі цукерки, зараз у лікарні. Він не почувається добре. Дівчинка на мить замерла, її великі очі наповнилися тривогою. Вона явно обдумувала сказане. В цю мить вона дуже сильно нагадувала самого Андрія. 

— Чому? Що з ним? — запитала вона з хвилюванням у голосі. 

— Дядько Андрій втрапив у аварію. Він проходить лікування, але йому потрібна підтримка, Надійко. Ти пам'ятаєш, як він завжди грав з тобою в парку? Але ти не повинна засмучуватися. Просто тримай за нього кулаки. Надійка кивнула, її маленьке серце переповнювалося сумом. 

— Я хочу його відвідати! — заявила вона рішуче, її юна душа прагнула допомогти. Рита усміхнулася, відчуваючи гордість за свою доньку. Вона знала, що Надійка має велике серце, і зараз це серце потребувало підтримки. 

— Ми можемо зробити йому малюнок, щоб він знав, що ми про нього думаємо. Що ти скажеш? — запропонувала вона. Надійка одразу ж підскочила на місці, її очі загорілися. 

— Так! Я намалюю його з Рексом! Він обов’язково одужає, якщо побачить наш малюнок! Рита знову посміхнулася, радіючи невимушеній наївності дочки. Вона встала і пішла до столу, дістаючи аркуші паперу та кольорові олівці. 

Незабаром їхня кімната наповнилася звуками малювання — скрипіння олівців, сміх і обговорення деталей малюнка. Кожен штрих на папері був не лише відображенням любові, а й надією на швидке одужання дядька Андрія. Рита знала, що, навіть у найтемніші часи, підтримка близьких може стати найкращим ліком. І в цей момент, під дощем, вони створювали щось більше, ніж просто малюнок — вони плели невидимі нитки любові, які могли з’єднати їх з Андрієм, навіть коли він був далеко. Чомусь останнім часом Рита зовсім забула про свої образи. Хоча знала що варто тільки Андрієві одужати все знову стане на свої місця. Рита не могла й не хотіла забувати про те скільки горя їй приніс Андрій. Та все ж він був людиною й навіть намагався її врятувати. Тому зараз було важливо тільки два моменти. Перший: те, щоб Андрій отямився, а другий: Рита й досі не знала хто підлаштував їй аварію? Звісно у поліції висувають різні версії. Та чомусь серце Рити підказувало єдиний вірний варіант.

 

Любі читачі щиро запрошую вас до теплої новинки "Квіти для Люсі" яка вже стартувала на моїй сторінці. Мирної й тихої ночі♥️

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍