Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

13.2

Андрій поставив переді мною чашку й сів навпроти.

— Я теж на це сподіваюся. Мені буде приємно мати компанію, — сказав він і зробив ковток кави.

— Ти часто буваєш вдома?

— Не дуже. Робота, знаєш… — він знизав плечима. — Але тепер доведеться частіше повертатися, щоб не залишати твого улюбленця самого.

Я засміялася:

— Дякую, що погодився доглянути за ним. Це багато для мене значить.

Андрій тільки ледь помітно всміхнувся й відвів погляд.

Раптом мій телефон завібрував, і я побачила на екрані ім’я Олега.

— Вибач, — сказала я Андрію, перш ніж відповісти.

— Кохана, де ти? — голос Олега був трохи схвильований. — Я повернувся, а вдома нікого.

— Я в Андрія, завезла Макса, — пояснила я. — Все добре, ми просто пили каву.

На тому кінці лінії запала коротка тиша.

— Ясно, — зрештою відповів він. — Ти скоро повернешся?

Я глянула на Андрія, який уважно спостерігав за мною, а потім відповіла:

— Так, вже їду.

— Добре, чекаю тебе, — сказав Олег, і зв’язок обірвався.

Я поклала телефон на стіл і зробила ковток кави, намагаючись не звертати увагу на легку напругу, що зависла в повітрі після цього дзвінка.

Андрій допив свою каву і поставив чашку на стіл.

— Я завезу тебе додому, — сказав він, підводячись.

Я кивнула, бо не хотіла, щоб Олег довго мене чекав. Піднялася з місця й нахилилася до Макса, який вже встиг вмоститися на дивані.

— Будь слухняним, малий, — усміхнулася я, погладивши його по спинці. Котик м'якенько муркнув у відповідь, ніби обіцяв, що буде чемним.

Ми з Андрієм вийшли з квартири. Він зачинив двері, і ми спустилися вниз до машини. Я сіла на пасажирське сидіння, і ми рушили в дорогу.

Андрій пригальмував біля будинку, але не поспішав виходити. Він тільки повернувся до мене й усміхнувся:

— Ну що, доставив цілу й неушкоджену.

Я кивнула і взялася за ручку дверей.

— Дякую тобі, Андрію, — щиро сказала я.

— Завжди радий допомогти, — відповів він, а в його голосі було щось тепле, майже братерське.

Я вийшла з машини, зачинила двері й ще раз глянула на нього через відчинене вікно.

— До зустрічі.

— До зустрічі, Настю, — відповів він і, почекавши, поки я зайду в під'їзд, повільно рушив з місця.

Я зітхнула, обернулася до дверей і натиснула код. Усередині мене наростав дивний трепет. Олег чекав мене вдома, і я не знала, чи буде він сердитий через мою затримку, чи просто радий, що я повернулася.

Згадка про його голос у телефонній розмові змусила мене прискорити кроки. Я пройшла коридором і натиснула на ручку дверей. Усередині було затишно й тепло, світло ламп м’яко заливало простір.

Я зайшла в дім, зачинила за собою двері й зустріла погляд Олега. Він стояв у вітальні, схрестивши руки на грудях, і мовчки дивився на мене.

Я притиснулася до Олега, обіймаючи його, намагаючись розчинитися в його теплі, але він не поспішав відповідати мені взаємністю. Я відчула, як його груди повільно піднімаються й опускаються, а потім почувся його голос:

— Ти останнім часом багато часу проводиш з Андрієм…

Я здригнулася від несподіванки і відступила на крок, підводячи голову, щоб зазирнути йому в очі. Вони були спокійні, але уважні, ніби він намагався зрозуміти щось для себе.

— Ти… приревнував? — несміливо запитала я.

Олег не відповів одразу. Він мовчки дивився на мене, а потім лише зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Я просто помітив, що ви добре ладнаєте, — сказав він, і в його голосі все ж було щось таке, що підтверджувало мою здогадку.

Я посміхнулася і знову обійняла його, цього разу міцніше.

— Олеже, — тихо прошепотіла я. — Окрім тебе, мені ніхто не потрібен.

Він нарешті обійняв мене у відповідь, сильніше, ніж зазвичай, ніби хотів упевнитися, що я справді тут, що я його.

— Добре, — сказав він. — Але все одно… Він мій брат, і я не хочу, щоб це якось вплинуло на нас.

Я підвела голову й погладила його щоку.

— Не вплине. Я тебе кохаю, — прошепотіла я, і він нарешті дозволив собі розслабитися, цілувати мене так, як тільки він умів — пристрасно, глибоко, з нотками власницької ревнощів, але і з безмежною ніжністю.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍