Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

12 Розповідь Демида. Орнітолог Мако

Після пробудження був спокій, а згодом змією заповзла тривога. Серце калатало, в голові роїлися плани втечі. Хіба міг я так одразу втратити свій світ, де народився, виріс, мав друзів. Звісно, людина з часом звикне до… Злочинці роками сидять в тюрмах. Та в них є надія, а в мене її відібрали. Я – бранець, тож доведеться звикати й пристосовуватися. Зрештою, Заповідник позбавлений Чорнобилю, транспорту, війн, інфляції. Може, я в рай потрапив. Негоже студенту виказувати слабкість.

Четверо дебелих охоронців уважно простежили за моїм умиванням та сніданком, провели в туалет, а потім супроводили в шпилясту будову в центрі поселення. Про існування ліфта троглодити не знали. Жодних моторів, механізмів, однак візок якось рухався. Термоядерний міні реактор у нього вмонтований?

Гвинтова дерев’яна драбина привела до круглої кімнати, звідки відкривався чудовий краєвид кілометрів на тридцять в радіусі. В центрі на табуреті сидів худорлявий симпатичний чоловік у сірій накидці, коричневих штанах і кругло-конусній червоній шапці. Овальне засмагле обличчя мало клинчасту борідку, темні очі, м’ясисті губи й тонкий ніс.

– Мако, – голос приємний. Мабуть, цвірінькати орнітологу не до вподоби.

– Демид, – я стояв на порозі, а охоронці вишикувалися позаду.

– Вниз! – наказав Мако.

Охоронці зникли.

– Ви говорите моєю мовою, – я посміхнувся: наші скрізь. В Канаді, на Далекому Сході, в Сибіру, в Заповіднику.

– Елла навчила. Я, до речі, поліглот.

– А я – студент іншомову. Ду ю спік інгліш?

Мако гумору не сприйняв. Спохмурнів, клацнув пальцями, показав на ліс:

– Гадаю, прогулятися кортить.

– Щиро дякую, вчора нагулявся. Якась пташка прийняла мене за черв’яка.

– Дрібниці. От коли б ти зустрівся з титанісом.

– Ви користуєтеся нашою термінологією?

– А якою маю? – обурився орнітолог.

– То ви з нашого світу. А мова?

– Я турок, міг би зрозуміти по фесці, – Мако образився на мене за тупість.

– На лобі не написано, а феску перший раз у житті бачу.

– Куди котиться світ, – очі турка сердито блискали. – Ми ж сусідські народи.

– То й що, – я помітив на стіні поличку з книгами, але вчасно прикусив язика: зайва цікавість лише поглибить ворожість поміж нами. А тим часом орнітолог повинен ввести мене в курс місцевих звичаїв, забобонів та правил.

– Я – твій наставник. Днів п’ять слухатимеш лекції, занотуєш основні постулати, складеш таблиці дозволеного й забороненого, а потім на ферму прибирати послід птахів.

Я був шокованим. Оце так шикарна перспектива працювати в курнику. Уявляю, скільки там лайна вигрібати. Без механізації за тиждень здохну, адже пернаті розміром зі слона.

– Інші вакансії є? – спитав задля годиться.

– Поки ні. Після останнього інциденту з травмованими доглядачами охочих різко поменшало.

– Я можу відмовитися?

– Ні. Ти новенький. Покажеш себе з гарного боку й відкриється перспектива стати старшим доглядачем. Згодом, коли освоїшся в нашому світі, перейдеш у мисливці. Почнемо. В Заповіднику зібрані гриби, тварини, комахи, рослини, птахи й риби з різних епох Землі. Міжвимірні переходи з’явилися в період розквіту атлантичної цивілізації. Древні спеціалісти знайшли вільну нішу й організували Заповідник для видів, котрим загрожувало вимирання, а також для відновлених вимерлих у далекому минулому. Тут є різні, ізольовані одні від інших, кліматичні зони, чим досягається відносна універсальність.

Я почувався рабом. Виявляється, життя в раю тяжке. Процвітала примусова праця без жодних заходів безпеки та вихідних.

– Оплата є? – питання дурне, але хотілося почути відповідь.

– Їжа, питво, сон, – коротко сказав Мако.

– Розваги? – мені ставало зле. Заповідник втрачав ореол зразкового світу. В ньому жили люди, отже існували влада, корупція, поневолення.

– Про кінематограф, автівки й комедійні шоу забудь. Побут аскетичний, їжа проста. Вільний час увечері до десятої. Денний розпорядок порушувати заборонено.

– Покарання теж є, – сумно мовив я. Відчув глибоке розчарування. З кожною хвилиною мені все менше кортіло вкорінитися в Заповіднику. Труднощі тут ні до чого. В словах Мако дуже чітко прослизнув натяк на жорстку тиранію.

– Є. Без них люди втрачають почуття обов’язку, стають лінивими, скоюють злочини. Громади розкидані далеко одна від одної, але існує надійний зв’язок. Ми знаємо про всі випадки насильства. Люди, на жаль, такі самі, як і в нашому світі, тому сподіватися зустріти покращену породу сапієнсів на тлі чудової природи не варто.

– Деградація, – сказав я. – Виродження… Звідки зброя, транспорт у вигляді саморухомого візка?

– Хіба одні люди мешкають в Заповіднику? – Мако розказував охоче, з подробицями, адже вважав мене рівноправним членом громади. – Є кілька технічно розвинених осередків чужих народів. Ми плідно співпрацюємо. Наша спільна мета утримувати екологічну рівновагу. Система надійна, вивірена сотнями віків, але інколи доводиться підправляти генетичні мутації.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍